Читати книгу - "Джозеф Антон"

Після подорожі Індією він повернувся до написання рекламних текстів, проте не на повний робочий тиждень, умовивши спочатку «Оґілві», а потім ще одну агенцію «Аер Баркер Геґеманн» наймати його на роботу лишень два чи три дні на тиждень, залишивши чотири чи п’ять днів для написання книжки, що стала «Опівнічними дітьми». Після її виходу він вирішив, що настав час покинути рекламу раз і назавжди, незважаючи на її поплатний бік. Він мав маленького сина, тож із грошима доведеться сутужно, але цей крок йому просто необхідно зробити. Він запитав Кларисину думку. «Нам може світити безгрошів’я», — сказав він їй. «Нічого, — відповіла вона без вагань, — тобі таки треба це зробити». Неочікуваний комерційний успіх книжки став винагородою за їхню спільну волю зробити крок у невідоме, замість того, щоб чіплятися за фінансову стабільність.

Коли він повідомив про своє бажання звільнитися з роботи, його начальник подумав, буцімто він хоче більше грошей. «Ні, — заперечив він, — просто збираюся стати професійним письменником». «Ага, — сказав його начальник, — ви хочете значно більше грошей». «Та ні, — відповів він. — Я нічого не домагаюся. Я просто повідомляю вас за тридцять днів, що звільняюся. На тридцять перший я не вийду на роботу». «Ну, — засумнівався бос, — не думаю, що ми зможемо вам аж стільки заплатити». Тридцять днів потому влітку 1981 року він став професійним письменником, і його охопило п’янке й збудливе відчуття свободи, коли востаннє вийшов з рекламної агенції. Він скинув із себе рекламу як непотрібну шкіру, хоча тишком-нишком і далі пишався своїми найвідомішими гаслами: «Неслухняні, але ніжні» (створений на замовлення «Свіжих тортів»), а також своєю рекламною кампанією із «бульбашкових» слів на замовлення виробника пористого шоколаду «Аеро» (ПРИЄМНО-БУЛЬБАШКОВИЙ, ДИВО-БУЛБАШКОВИЙ, ПРЕКРАСНО-БУЛЬБАШКО-ВИЙ вигукували рекламні щити, тоді ж бо як на боках автобусів можна було прочитати ТРАНСПОРТО-БУЛЬ-БАШКОВИЙ, а на торговій рекламі вирізнявся напис ВИГІДНО-БУЛЬБАШКОВИЙ, і нарешті напівпрозорі зображення на вітринах крамниць проголошували НАЯВ-НОБУЛЬБАШКОВИЙ ТУТ). Перегодя того ж року, коли «Опівнічних дітей» відзначили Букерівською премією, першу телеграму — в ті часи побутував і такий вид зв’язку — він одержав від його колись збентеженого начальника. «Вітаю, — говорилося в ній, — один з нас таки отримав її».

У вечір присудження Букерівської премії вони йшли з Кларисою у напрямку Стейшнерз-Холу[32] й натрапили на розпашілу лівансько-австралійську засновницю феміністського видавництва «Віраґо». «Салмане, — вигукнула Кармен, — знаєш, премію, мабуть, вручать тобі!» Він одразу подумав, що Кармен його зурочила і що не бачити йому Букерівської премії. Список після першого відбору мав дуже солідний вигляд. Доріс Лессінґ, Мюрель Спарк, Ієн Мак’юен. він не мав шансів. На премію претендував також Д.М. Томас з романом «Білий готель», який багато хто з критиків називав шедевром. (Ще не прозвучали звинувачення в численних запозиченнях з «Бабиного Яру» Анатолія Кузнєцова, що потім трохи заплямувало репутацію книжки, принаймні в очах деяких людей.) Ні, сказав він Кларисі, навіть не сподівайся.

Багато років потому один із членів конкурсного журі, відома ведуча мистецьких передач на телебаченні Джоан Бейквелл, розповіла йому про свої побоювання, що Малькольм Бредбері, голова конкурсного журі, буде чинити тиск на інших членів журі, аби вони голосували за «Білий готель». Тому вона і два інші члени журі — критик Ґермінона Лі й професор Сем Гайнс з Принстонського університету — зустрілися приватно напередодні заключного голосування й пообіцяли одне одному, що стоятимуть на своєму і проголосують за «Опівнічних дітей». Зрештою, Бредбері і п’ятий член конкурсного журі Брайєн Олдісс проголосували за «Білий готель», а «Опівнічні діти» здобули перемогу з мінімальною перевагою: три голоси проти двох.

Д.М.Томас не прийшов на церемонію вручення премії, а його редакторка Вікторія Пітрі-Гей дуже нервувала, що їй доведеться одержувати премію від його імени, і хильнула зайвого. Після оголошення переможців він знову надибав на неї. Тепер, уже добряче підхмелена, вона зізналася, що зітхнула з полегшенням, коли зрозуміла, що їй не доведеться виходити й читати Томасове вдячне слово з нагоди вручення йому премії. Вона вийняла зі своєї сумочки конверт з його промовою і якось розгублено помахала ним у повітрі. «Тепер не знаю, що із цим робити», — сказала вона. «Дайте мені, — пожартував він пустотливо. — Може, стане у пригоді». Вона ж була настільки п’яною, що так і зробила, як він сказав. Упродовж півгодини він носив Томасову промову в себе у кишені. Проте у нього прокинулася совість, він розшукав підпилу редакторку й повернув їй конверт. «Нехай промова все ж таки залишатиметься у вас», — сказав він.

Відтак показав своїй редакторці Ліз Колдер гарний презентаційний примірник «Опівнічних дітей», розгорнувши його на екслібрисі з написом ЛАУРЕАТ. А вона була настільки щасливою й схвильованою, що хлюпнула на той екслібрис — для «освячення» — з келиха шампанське. Слова трохи розпливлися, а він, охоплений жахом, вигукнув: «Бачиш, що ти наробила!» Кілька днів потому люди з «Букера» прислали йому новенький і чистенький екслібрис, але йому був уже миліший той, освячений, зі слідом перемоги. Він його так і не поміняв.

Починалися хороші роки.

Він мав сім хороших років, більше, ніж зазвичай випадає письменникам, тому завжди згадував про ті щасливі роки з великою вдячністю впродовж тяжких часів, що потім настали. За два роки після «Опівнічних дітей» він опублікував «Сором», другу частину диптиху, зобразивши світ, з якого походив; цей твір спеціально задумувався як пряма протилежність першій частині, і йшлося в ньому здебільшого про Пакистан, а не про Індію, вийшов він коротшим, зі швидшим сюжетом, написаний не від першої, а від третьої особи, з низкою героїв, що по черзі виходили на перший план, а не з єдиним оповідачем-антигероєм. Ця книжка писалася без любови; Пакистан його дратував, викликав якесь особистісне несприйняття. Був країною, де купка нечесних людей правила безсилою більшістю, де продажні цивільні політики й безсовісні генерали об’єднувалися один з одним, витісняли один одного і страчували один одного, віддалено нагадуючи Рим часів цезарів, коли божевільні тирани лягали в ліжко зі своїми сестрами, надавали своїм коням сенаторські достоїнства й грали на музичних інструментах, коли місто горіло. Проте пересічні римляни, як і пересічні пакистанці, мало переймалися кривавим, психопатичним безладом всередині палацу. Палац залишався палацом. А правлячий клас продовжував правити.

Пакистан став великою помилкою його батьків, промахом, який позбавив його дому. Він з легкістю міг сприймати також сам Пакистан як історичний промах, як країну недостатньо продуману, яка вбила собі в голову,