Книги Українською Мовою » 💙 Сучасний любовний роман » Джекпот, Анна Харламова 📚 - Українською

Читати книгу - "Джекпот, Анна Харламова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Джекпот" автора Анна Харламова. Жанр книги: 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 38
Перейти на сторінку:
Глава 20

*******    *******     *******    *******    *******

   Вікторія стояла в обіймах Дмитра, який ховав її від пронизливого холоду.
   — Може досить чекати на твого друга… — Мовила вона, цокаючи зубами. — Ти, знаєш адресу?
   — Знаю. — Дмитро був сердитим на Ігоря. Він знав, що ці бовдури вирішили пожартувати і перевірити, як він буде виплутуватися з цієї ситуації.
   — Може в той бік якийсь автобус ходить? Чи щось таке? — Вікторія почала топати ногами, щоб зігрітись.
   — Вибач, Ягідко… я не хотів, щоб ти знову намерзлась. — Дмитро цмокнув її у чоло. — Зараз щось вигадаємо.
   — Не хвилюйся… я звикла до морозів. — Не припиняючи топати ногами, і цокати зубами, Вікторія натягнуто усміхнулась.
   — Ага, я так і зрозумів. — Він обійняв її ще міцніше.
   Дмитро почав міркувати, як вирішити цю проблему, проте вирішення проблеми – їх саме знайшло. Біля них зупинився автобус, саме з тим маршрутом, в якому мали їхати вони.
   Дмитро скривився, як тільки уявив себе і свою Ягідку в цьому транспорті, забитими людьми.
   — Давай запитаємо, чи водій їде туди? — Очі Вікторії засяли, у них з’явився промінь надії про тепло та затишок.
   — Я бачу, що їде… тому… — Він подав їй руку, — прошу…
   — Дякую. — Вона прийняла допомогу, і пройшла в середину. Знайшовши два вільних місця, вона сіла на сидіння і чекала на Дмитра.
   Він дістав з кишені гроші, і запитавши водія, скільки коштуватиме проїзд, розплатився і почимчикував до Вікторії. Всівшись, він важко зітхнув.
   — Тобі зручно? З вікон не дує? Вибач, що так вийшло. — Дмитро почувався препаскудно.
   — Заспокойся, все добре… Я завжди добираюсь таким автобусом до батьків, тож звикла. — Вона засміялась. — Знаєш, ти дуже мене дивуєш…
   — Чим це? — Здивувався він, не розуміючи про що йдеться.
   — Я гадала, що людина, яка спала на вокзалі… не шарахається автобусів. — Засміялась вона вдруге.
   — Просто… просто… я хочу, щоб тобі було комфортно от і все. Я теж звик до такого. — Він брехав, як останній козел дівчині, яка закохано дивиться на нього.
   — Не варто… все добре. Мене все влаштовує. Я рада, що за нами не приїхало авто, бо мені б було не зручно. Все на краще. — Вона взяла його руку в свою, і нахилила на його плече свою голову.
   Дмитро усміхнувся її діям. Тепер поїздка навіть в цьому автобусі, який от-от розвалиться, не здавалася йому таким тягарем. На його плечі мило усміхається найпрекрасніша дівчина, яка міцно сплітається їхні  пальці. Він розслабився, і насолоджувався її гарячим диханням на своїй шиї.
   Зупинка за зупинкою… кілька поворотів і от вони на місці… майже на місці…
   Вийшовши з автобуса, вони подивилися одне на одного.
   — Ягідко, вибач, але нам ще трохи треба буде пройти по тій доріжці. — Він вказав на майже засніжену, вузьку доріжку. — Іншого шляху немає.
   — Дмитре…
   — Що?
   — А як ти знаєш про цю місцевість? — Вікторія була трішки збентежена його знаннями про ці місця.
   — Колись я був тут малим, і в підлітковому віці. Я взагалі народився у Львові. Тож… — Хоч якась правда з його вуст.
   — Ого! Нічого собі! — Вона широко розплющила очі. — Чому ти раніше не розповідав?
   — Ми про це не говорили. — Він прокашлявся, і стиснувши її руку, направився по доріжці, яка вела в дивовижне місце.
   — Дмитре, а що ти несеш у пакунку? — Поцікавилась вона. — Я знаю,… я ще вдома запитувала, але мані так цікаво! — Її очі заблищали щирою, жіночою цікавістю, яку так важко приборкати.
   — Я тебе теж запитував, що у твоєму пакунку… — Він подивився їй у вічі і додав: — Що ти мені відповіла?...
   — «Побачиш»… — Вона зітхнула, зрозумівши, що не слід пхати свого носика у пакет іншого, якщо не хочеш, щоб це робили по відношенню до тебе.
   Він розреготався, чуючи її жалісну інтонацію.
   Вікторія насупилась.
   — Що? Чого насупилась? — Дмитро усміхався, дивлячись на неймовірно сині очі, які мерехтіли під світлом ліхтарів.
   — Ти, з мене насміхаєшся… — Вона задерла носика, демонструючи невдоволення, але не встигла його забрати, як його гарячі губи залишили на ньому своє тепло.
   Ну як на тебе можна ображатись?! Не чесно!
   — Не з тебе, моя Ягідко,… а з того, що мені так легко та чудово з тобою. — Він притиснув її до себе в обійми, насолоджуючись ароматом кави та кориці.
   Вікторія усміхнулась, і обійняла його навзаєм.
   — І мені з тобою дуже-дуже-е-е добре. — Вона поцілувала його у підборіддя, торкаючись своїм холодним носом його щоки.
   — Ти змерзла, нам треба швидше йти. Через хвилини три ми дійдемо до місця призначення. — Усміхнувся широко він, і звільнивши її з обіймів, потягнув за руку.
   Вікторія крок через крок провалювалася у кучугури, а Дмитро її рятував. З такими от нелегкими завданнями, вони і дійшли до будиночку.
   — Вау! Це нереально! Наче в казці! — Вікторія ошелешено дивилася на невеличкий будиночок, який нагадував англійську будову… в якійсь провінції. Кам’яний з димарем, а довкола: ліс, зима та ліхтарі. Краса неймовірна. Наче з листівки. — Це щось неймовірне!
   Дмитро дивлячись на її захват і те, як вона зреагувала на цей будиночок, не втримався і з вдячністю поцілував її губи.
   Вона відповіла і усміхнулась.
   — Я радий, щиро радий, що тобі подобається, а тепер – всередину! Сподіваюсь і там тобі все припаде до душі. — Дмитро безперервно усміхався, перебуваючи в приємному збудженні.
   — Ходімо! — Вікторія усміхалась йому навзаєм.
   Відчинивши двері, вони обтупали засніжене взуття, і увійшли до затишного та привітного будиночка. Дмитро увімкнув світло, ні на мить не задумуючись, де  знаходиться вмикач.
   — Ну як тобі? — Він зачинив за ними двері, і подивившись на Вікторію, зрозумів, що вона в захваті.
   — Це щось! Я реально потрапила у казку! Завжди мріяла провести зимові дні у такому будиночку! — Вона говорила голосніше ніж завжди, її переповнювали найщиріші емоції. — Це диво… диво…
   Його переповнювало щастя, коли він дивився на її непідробні емоції. Тепло наповнювало душу. Її усмішка, сяючий погляд та захват – робили це місце, ще затишнішим та особливим.
   — Радий це чути. Сюрприз вдався… — Він обійняв її.
   — Ще й як! — Вікторія огляділась. Як вона зрозуміла у будинку дві кімнати, кухня та вбиральня. Все зі смаком, мило та доречно.
   — Давай допоможу роздягнутися. — Він узявся за її шарф.
   — М-м-м… який ти швидкий… Одразу роздягати мене… — Вона облизала губи, фліртуючи з ним.
   — Не хвилюйся Ягідко, без прелюдії я тебе не залишу… і себе не залишу без такого задоволення… — Він одразу підхопив її гру.
   — М-м-м… на інше я і не розраховувала… Тим паче… у мене на сьогодні особливі плани… — Промурликала вона, зустрівшись з його збудженим поглядом. Проте, як би вона не намагалася, все одно почервоніла.
   — Обожнюю дивитися, як твої щічки спалахують, коли твої губи,… або мої… говорять щось непристойне і смачне… — Він голосно глитнув, і знову швидко облизав губи.
   Очі Вікторії відображали такий самий голод, як і його.
   — Це ще буде не раз… тому…
   — Це, правда… я зроблю їх сьогодні, ще не раз такими рожевими… — Дмитро провів кісточками пальців по її щічці і додав: — І не тільки їх… — Він знав, що з цими словами вона почервоніє, ще більше і не помилився.
   — Звабник! — Засміялась Вікторія, намагаючись приховати свою збентеженість за сміхом.
   Дмитро широко усміхнувся, і продовжив допомагати їй роздягатись та роззуватись. Допомігши їй, він так само, швидко скинув і свої речі.
   — Проходь до вітальні. — Він жестом вказав їй на прохід, де було ще темно.
   Вона слухняно увійшла до кімнати, і закліпала, намагаючись звикнути до темряви. Проте, - звикати через секунду прийшлося до світла, як увімкнув Дмитро.
   — Нічого собі! — Вікторія подивилася на Дмитра, а потім знову туди, де стояла дивовижна ялинка, поряд з каміном. Вона одразу уявила, як буде гарно, коли вони увімкнуть камін, якщо це звичайно їм дозволено…
   — Тобі подобається?
   — Дуже.
   — Зараз буде ще краще! — Він поспішив нахилитися поряд з ялинкою, і в цю ж саму мить – вона засяяла, так само, як і маленькі вогники на вікні.
   — Вау! — Вона плеснула в долоні, перебуваючи у повному захваті. Вікторія почувалася маленькою дівчинкою, у якої здійснюються усі бажання.
   Дмитро підійшов до неї, і ніжно обійнявши, промовив:
   — Тебе так легко зробити щасливою… Мені так подобається, що ти така проста… мила… — Він нахилився над її вушком, і прошепотів хриплуватим голосом: — І дуже-дуже сексуальна… особливо в цих тугих джинсах… Твоя попка дуже апетитна… — На видиху сказав Дмитро, обпікаючи її гарячим диханням.
   Вікторія не втрималась, і глитнувши, облизала губи. Всередині неї розлився жар, а його скупчення зібралося внизу живота… Він діяв на неї неймовірним чином… все, що спало досі – прокинулось… ожило… набуло магічного значення… Вона – жива поряд з ним.
   — Рада… це-е-е… чу-ти… — Її голос тремтів від того, що його губи та язик посмоктували мочку її вушка… це було неймовірно… Її тіло, як свічка, яка тане під його жаром...
   — А я радий – споглядати на неї… і не лише споглядати… Дмитро опустив свої долоні на її сідниці, і стиснувши їх у своїх міцних руках, застогнав. — Але і торкатись… стискати… — Він видихнув. — О, Боже! Я від тебе втрачаю розум, моя зніяковіла Ягідко…
   Його слова захоплювали… збуджували та робили свою справу, змушуючи її коліна підгинатися…
   — Дмитре…
   — Моя, Вікторія… — Він випрямився, і усміхаючись, риторично запитав: — Розпалимо камін?
   — А я так хвилювалася, що нам не можна буде цього зробити. — Вона з полегшенням зітхнула, розуміючи, що помилялась.
   — Чому це? — Він зрозумів, що бовкнув.
   — Як це «чому?»… — Вікторія усміхнувшись, промовила: — Ти вже геть знахабнів… ми перебуваємо в чужому будинку.
   — Так, ти права. — Він прокашлявся і пішов до каміна, щоб не зустрічатись в цю хвилину з довірливими оченятами Вікторії.
   Розпалюючи камін, він все гадав про парі, яке перестало ним бути, - від тоді, як він вперше зустрівся з її поглядом.
   Може розповісти? Ні… не зараз… У мене є можливість повернути те, що належало моїй родинні. Вікторія мене пробачить… вона все зрозуміє…
   Його роздуми перервав голос Вікторії:
   — Шкода, що ти мене не послухав і не захотів, щоб я приготувала щось…
   Він підвівся і широко усміхнувся.
   — Подивись у той пакет, який тебе так цікавив. — Він підморгнув їй.
   Вікторія ошелешено закліпала, але все ж таки потягнулася до пакунка, який стояв на невеличкому столику біля червоного дивана.
   — Що там? — Поцікавилась Вікторія.
   — Подивись… — Усміхнувся він. — Вперед!
   Вона нерішуче відкрила пакунок, і широко усміхнулась.
   — Де ти це все узяв?
   — В кафе, де працюю. — Майже збрехав він.
   — Нічого собі! — Вона опустила руку до пакунку, але потім сама себе зупинила.
   — Що таке? — Спантеличення та подив з’явилися на обличчі Дмитра.
   — Де можна помити руки? — Запитала вона.
   — Пішли покажу. — Він видихнув і зізнався: — Я вже налякався, що щось не так.
   — Дмитро, все так добре, що я хвилююся – чи це не сон. Все краще аніж – добре! — Вона встала навшпиньки і обійняла його, цілуючи у шию. — Дякую.
   — Це тобі дякую, що даєш мені змогу бути поруч… і робити щось приємне… — Його очі заблищали, і він закліпав, проганяючи сентиментальність, яка до цього не часто з’являлась у його житті.
   — Ти неймовірний чоловік. — Прошепотіла вона.
   — Бо зі мною, неймовірна жінка. Я намагатимусь бути гідним тебе. — Ці слова йшли з самого серця та душі.
   Вікторія торкнулася своїми м’якими губами його губ, і ніжно поцілувала.
   — Якщо хочеш зробити мене ще щасливішою, - накорми! — Засміялась вона, йому у губи.
   — Одразу «десертом»? — Його руки опустилися на її сідниці. — Яка ти нетерпляча… — Піддражнюючи, мовив він.
   Вона потягнулася своїми руками назад, і весело ляснувши його по руках, мовила:
   — Спочатку нагодуй мене… а головне себе, щоб на «десертик» - були сили… — Повівши грайливо бровою, вона усміхнулась милою та безтурботною усмішкою.
   — М-м-м… натякаєш на те, що ти мене сьогодні будеш вимотувати? — Він не припиняв її піддражнювати, фліртуючи та спокушаючи.
   — Якщо будеш гарно себе поводити…
   — То що?... — Його голос осів від зростаючого бажання.
   — Спочатку заслужи,… а потім взнаєш… — Її очі спалахнули.
   — Ти, ще та штучка! — Засміявся він, і палко поцілувавши її, додав: — Я буду добре поводитись, - а ти не забуть, що обіцяла…
   — Я завжди тримаю слово… — Вона облизала губу і, як ні в чому не бувало запитала: — Де ванна?
   — Кицька! — Він розреготався, а потім жестом вказав на вихід. — Прошу…
   — Дякую.
   Вони вийшла з кімнати, і пройшовши невеличким коридорчиком, опинилися біля дверей, які вели до ванної.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
{ touchstart', function (e) { Reader.stars.sendRating(e.target.value); }); });
1 ... 19 20 21 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Джекпот, Анна Харламова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Джекпот, Анна Харламова"