Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Що ж, Софі, — промовив Оскар, — якщо ти хочеш, щоб я допоміг, то йди до кінця. Але знай: я маю свої умови.

Він хитро всміхнувся, і його погляд став глибоким, змушуючи її на секунду засумніватися, чи правильно було укладати цю угоду з привидом.

— Які умови? — запитала вона, намагаючись зберігати впевненість.

— По-перше, ти не робитимеш нічого без мого відома. По-друге, не намагайся вивести мене на чисту воду або розкрутити на щось більше. Я буду спостерігати. І якщо ти мене обдуриш, я повернуся до своїх старих ігор, — відповів Оскар, нахиляючись ближче до неї, його слова майже шелестіли в повітрі, як листя на вітрі.

Софія уважно слухала, але її серце тривожно калатало. Вона знала, що угода з привидом ніколи не була простою справою, але здавалося, що в неї немає іншого вибору.

— Домовились, — коротко відповіла вона, тримаючи рівний тон голосу. — Тільки одне питання: чи ти хоч колись шкодуєш про те, що ти тут застряг? Тобі не цікаво, що є за межами цього замку?

Оскар на мить замовк, його погляд став м’якшим, і він опустив голову.

— Я ніколи не мав іншого вибору, Софі. Можливо, тому я так ревно захищаю цей дім. Це все, що в мене залишилося. Але... — Він підняв очі на неї, його погляд наповнився легким смутком. — Можливо, ти й права. Зміни... Вони можуть бути й для мене, навіть якщо це здається неможливим.

Софія відчула, як через її тіло пройшов холодок, але тепер це був не страх, а скоріше сум за минулим, який вона розуміла краще, ніж коли-небудь.

Наступного вечора замок огорнула атмосфера, що нагадувала старовинні часи. Місяць зійшов, створюючи химерні тіні, а лорд Джеральд Веллінгтон знову з'явився на порозі о 20:00 рівно.

— Лорд Веллінгтон, — привіталася Софія з натягнутою усмішкою, запрошуючи його всередину.

— Міс Софі, сподіваюся, ви прийняли правильне рішення, — сказав чоловік, не приховуючи своєї впевненості.

— О, у мене є для вас дещо цікавіше, ніж просто рішення, — відповіла Софія, — я хотіла б показати вам одну особливу кімнату нашого замку ще до його відкриття.

Лорд кивнув, хоч його очі злегка звузились від підозри.

Вони йшли темними коридорами, які ледь освітлювали слабкі вогники, що мерехтіли на стінах, піднімаючись по холодних кам’яних сходах, що стогнали під їхніми кроками. Вечірня тиша, лише час від часу переривана далекими звуками, створювала атмосферу таємничості.

— Сер, чи вірите ви у привидів? — несподівано запитала дівчина, зупинившись на сходинці, її очі яскраво світилися в напівтемряві.

Він обернувся до неї, намагаючись приховати здивування, і з легкою усмішкою знизав плечима.

— Звичайно, ні! — відповів він, його голос звучав впевнено, проте в словах звучала певна іронія. — Я ж не дурник, щоб вірити у ту маячню, яку розпускають пустобрехи та нероби. Я аналізую факти: ваша бабуся жила тут довгі десятиліття, і тепер ви тут уже понад тиждень. За цей час привид вам нічого не зробив, ви продовжуєте тут жити й усміхаєтеся. Тож немає тут ніякої містики. Але ваша ідея з хорор-готелем звучить цікаво і прибутково.

Він злегка нахилився вперед, обмацуючи повітря навколо себе, наче намагався знайти в ньому підтвердження своїх слів. Дівчина, однак, не здавалася переконаною. Вона всміхнулася, але в її погляді з’явилася іскра допитливості.

— А ви не думали, що у привидів є свої мотиви? — її голос звучав тихо, але впевнено, ніби вона намагалася відкрити невідомі двері в його свідомості.

— Міс Софі, — він знову знизав плечима, а на губах з’явилася грайлива усмішка, — ви ж розумна леді. Залиште балачки про привидів для простих смертних.

Вони пройшли до однієї з кімнат на другому поверсі, яку Софія спеціально підготувала для свого гостя. Важкі штори та старовинні меблі робили атмосферу гнітючою, але лорд виглядав байдужим, поки не увійшов.

— Це буде ваша кімната на сьогоднішню ніч, — сказала Софія, нахилившись до дверей, ніби ненароком торкаючись долонею до замкової щілини. — Сподіваюся, вам тут сподобається.

Лорд увійшов до кімнати, повільно оглядаючи її. Темні, масивні меблі, важкі оксамитові штори й старовинні картини створювали атмосферу, що важко тиснула на нерви. В повітрі завис запах чогось старого, невизначеного, можливо, навіть небезпечного.

— Дуже... готична атмосфера, — прокоментував він, втягуючи носом повітря. — Але це мене не лякає. А ще трохи прохолодно.

— Це тільки на перший погляд, — сказала вона, ледь помітно всміхаючись. — У цьому замку завжди є щось приховане. Доброї ночі!

Дівчина зачинила двері, але не поспішала покинути коридор.

— Гаразд, — тихо прошепотіла вона. — Нехай шоу розпочнеться.

Після цього Оскар одразу взявся до справи.

В повітрі почали лунати дивні звуки — шепіт, шелест і легке деренчання з усіх боків кімнати. Лорд озирнувся, ніби перевіряючи, чи не примарилось йому все це, але коли погляд зупинився на дзеркалі, йому здалося, що його відображення змінилося.

Темрява в кімнаті густішала, а тіні, що раніше танцювали по стінах, тепер, здавалося, стали живими істотами. Лорд Веллінгтон раптово відчув, як холод торкається його плечей, а його серце почало битися швидше. Він підняв руку, щоб торкнутися стіни, і відчув щось вологе на долоні.