Читати книгу - "Корона забутого короля, Тетяна Вітер"

— Що за чортівня? — прошепотів він, відчуваючи, як наростає страх.

Тут з темряви почулося тихе, але чітке шепотіння, яке наближалося з кожним ударом його серця:

— Ти зайшов надто далеко... Цей замок не для тебе...

Лорд Веллінгтон відступив, спиною вдарившись об стіну, але коли озирнувся, побачив тільки власне бліде відображення в старовинному дзеркалі. Однак очі його відображення вже не були його власними — вони були наповнені жахом.

— Це лише початок, лорде Веллінгтоне... — пролунав голос Оскара, ніби виходячи з самого повітря.

Лорд стиснув кулаки й рішуче розвернувся до дверей, але коли він спробував їх відкрити, вони не піддалися.

— Це... це жарт? — ледь вимовив він, намагаючись контролювати ситуацію.

У цей момент з’явився Оскар — його силует був повністю сформованим, обличчя мертвого, з білими порожніми очима, нависло над лордом.

— Ласкаво просимо до нашого хорор-готелю, лорде Веллінгтоне, — промовив Оскар, його голос лунав холодно і загрозливо. — Сподіваюся, вам сподобається ваше перебування... тут, назавжди.

Лорд Веллінгтон закляк, його очі розширилися від жаху. Він намагався закричати, але звук його голосу зник у густій темряві, що обгорнула кімнату.

Софія стояла біля дверей і чула, що за ними відбувалося, відчуваючи, як страх наростає всередині неї. Вона знала, що не могла дозволити лорду Веллінгтону заволодіти їхнім домом, але чи не зайшла вона занадто далеко у плані?

— Оскаре, досить, — прошепотіла вона, відчуваючи, як темрява починає поглинати і її саму.

Привид на мить застиг, покинувши кімнату і повернувши свій холодний погляд до Софії.

— Ти просила про допомогу, — сказав він холодно. — А я роблю те, що вмію найкраще.

Дівчина взяла себе в руки, борючись з панікою, і знову сказала:

— Ти вже налякав його. Тепер ми повинні його вигнати, але... живим.

Оскар зник, залишивши найближчі 100 квадратних метрів в абсолютній тиші. Лорд Веллінгтон, тремтячи, вийшов з кімнати, не промовивши ні слова, і поспішив покинути замок.

— Міс Софі, — промовив він, коли нарешті повернув свою здатність говорити, — я більше не маю до вас пропозицій. Замок ваш... І тільки ваш, якщо привид вам не шкодить.

Він сів у свій чорний позашляховик, залишаючи за собою смугу пилу, і зник у темряві.

— Лорде Веллінгтоне, а як же ваша кімната? — запитала Софія, усміхаючись. Вона дивилась услід фарам, що віддалялись не помітивши, як до неї підкрався Привид. — Ви не побули тут навіть до опівночі. А саме тоді починається найцікавіше...

— То чому ти не можеш мене злякатися так само як цей лорд? Що з тобою не так? — прошептав він їй на вухо, його дотик був ледь відчутним, наче легкий подих вітру.

— Чого підкрадаєшся? Усе зі мною так! Я не винна, що ти не можеш задовольнити мої завищені очікування страху. І взагалі, я вже почала звикати до тебе. Ти тепер мені як не кровний родич. Такий собі буркотливий старенький дідусь. Дякую за допомогу! — з усмішкою протягнула вона руку.

Привид, злегка здивований, поглянув на її руку, а потім невпевнено простягнув свою невидиму, торкаючись її долоні. В цю мить його незадоволений погляд став свідченням його молодого віку, на фоні її жартів про старість. Він не був старим, а скоріше замороженим у молодості — його душа була сповнена молодечого азарту, як і жива енергія, що зараз оточувала Софію.

— Тільки ти якщо лякатимеш гостей, то збережи їхні нерви. Лякай у міру... - усміхалась дівчина.

— Термін нашого парі ще вийшов. У мене ще є шанс вигнати тебе звідси. Ніякого готелю тут не буде! Я не працюватиму на тебе! Пам’ятай про умови угоди, які ти мені обіцяв вчора... — Оскар розізлився, його образ потьмянів, і він зник, залишивши за собою відчуття незавершеності.

Софія стояла на вулиці в повній темряві, відчуваючи, як у її серці виникає мішанина емоцій — від тривоги до легкого розчарування. Вона знала, що Оскар не просто привид, а істота, чий гнів і печаль переплітаються з цією старовинною спорудою. Вона розуміла, що їхня угода — це не просто гра й у нього є свої приховані мотиви.

— Чому ти завжди намагаєшся все зруйнувати? — крикнула вона в темряву, сподіваючись на його повернення.

Довгоочікуваної відповіді не було. Софія задумалася, чи не зайшла вона занадто далеко, намагаючись порозумітися з тисячолітнім привидом. Чи було це справжнім проявом доброти, чи просто наївною спробою змінити те, що, здавалося, було вже написане?

Зрештою, дівчина вирішила, що не відступить. Вона підняла голову, зібравши свої думки, і повернулася до замку. В коридорі було тихо.

— Якби я могла тебе зрозуміти, — прошепотіла вона, втрачаючи себе в роздумах, — можливо, ми знайшли б спільну мову.

Коли Софія дійшла до бібліотеки, вона побачила старовинну книгу, що лежала на столі. Її обкладинка була покрита пилом, а сторінки жовтіли від часу.

Відкривши книгу, дівчина натрапила на старий щоденник своєї бабусі. Рядки були написані з любов’ю красивим англомовним почерком, і вона почала читати про життя бабусі Сабріни Стоун. Одна сторінка привернула її увагу: