Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

Через кілька хвилин в залі вже були Джейн та Домінік, яким все розповіли.

-Що ж робити? - Схвильовано запитала Джейн.

-Ну можемо піти чаю попити. Шукати його, а що ще? - нервово мовив Олівер, щось шукаючи на комп'ютері, - його, скоріш за все, забрали звідси якоюсь машиною, далеко, тягнучи його за сорочку, викрадачі б не зайшли.

Я ніколи не бачила Олівера таким напруженим та настільки зосередженим. Точніше, знала, що він таким буває та уявляла, як це, проте наживо зустрічала це вперше. Тривога всередині мене трохи вгамувалася. Я пам'ятала, що зараз мала представити себе з щонайкращого боку, адже написала так у романі, тому почала мислити та озвучувати свої розумні думки:

-Якщо ми будемо знати номера автівки та хоча б приблизний її напрямок, ми зможемо знайти місцерозташування Даніеля, - мовила я, - на камерах було видно що його потягли до протилежного від виходу на задній двір боку. Звідти можна би було якось переправити його до дороги?

-Можна, - відповів Домінік, - там в одному місці штахета від паркану відходить, її дуже легко зняти; якщо постаратись, у щіль від неї можна би було просунути непритомну людину. Так як наша будівля розташована практично за містом, далі за парканом починається невеличкий лісок, з якого виводить польова дорога прямо в дике поле, а з нього можна добратись до траси.

-Ми оглядали задній двір, штахета була на місці, - відповів Олівер.

-Значить її повернули на місце. Якщо його викрали саме із заднього двору, то іншої дороги немає, - відповів Домінік.

-За заднім двором камери є? - Запитала Кетрін.

-Немає... - відповіла Джейн.

-Ні, я не вірю що Даніель так просто дав себе в образу, - голосно гримнувши кулаком по столі, мовив Олівер.

-От запитаєш у нього: як це так він дав себе образити, - відповів Домінік, - якщо ми ще, звісно, знайдемо його живим...

Від цієї фрази по спині пройшлися холодні мурашки, дрібненькими голочками обпікаючи шкіру. Я бачила хвилювання і знала, як він переживає за Даніеля. Адже вони були друзями. Кетрін у цій ситуації також щиро мала перейматися його зникненням, адже кохала його. Проте я зараз нічого не відчувала до цієї людини. Мої переживання мали інше джерело - я знала усе на перед. Цим я у даний момент і відрізнялася від інших.

Я зосередилась, аби заставити розум домінувати над емоціями, підібрала правильний настрій та промовила:

-Так, досить сидіти, ми так нічого не доб'ємося, треба щось думати робити та шукати цього коменданта. Домінік, той лісок і поле дуже великі?

-Дивлячись що ти з ними хочеш робити.

-Якщо поверхнево оглянути ці місця? Може ми знайдемо якусь деталь, зачіпку?

-Ну якщо поверхнево, то не дуже. Втрьох справимось за годинку, можливо півтори.

-Добре, тоді йдемо. Джейн, а ти ще раз переглянь камери, може ти помітиш щось, що не помітили ми, - мовила дівчина.

Всі вчинили так, як розпорядилася я. В обох сенсах цього слова. Ми вийшли в задній двір, попередньо взявши із собою деякі потрібні речі.

Домінік підійшов до місця, де була зламана штахета. Дійсно, для того, аби вона відійшла від паркану,  багато не було потрібно. Домінік її просто відсунув, і щілина виявилася доволі великою. Ми по черзі з легкістю пролізли крізь неї.

За парканом був негустий маленький лісок. Ми йшли стежкою, пильно все обдивляючись.

Раптом Домінік гукнув нас з Олівером. Ми підійшли ближче. На землі був шматок обірваної тканини, як ми постановили - Даніелевої сорочки.

Ми почали просуватись далі. Протоптана дорога почала з'являтися ще у ліску. На ній було болото та багато слідів, адже останні дні, включаючи сьогоднішній, йшов дощ. На дорозі було видно сліди шин автівки, яка нібито хотіла швидко рушити.

Зрештою ми вийшли в поле. На дорозі все ще зустрічалися сліди від машини, які вивели нас прямо до траси.

-Зачекайте, - раптом промовила я, спинивши хлопців, - біля траси ж встановлено відеоспостереження?

-Ну так. Тільки це вже міське відеоспостереження. Щоб його подивитись треба їхати в місто, - відповів Олівер.

-Ми ж, теоретично, зможемо розрізнити машину викрадачів від інших, - сказала я, говорячи за сценарієм.

-Яким чином? - недовірливо запитав Домінік.

-Камери зазвичай встановлені на стовпах,

Я почала пояснювати свою теорію, чи теорію своєї героїні, чи все таки свою, адже книгу я написала, не важливо.

-Бачите? - продовжувала я, - навпроти виїзду на трасу із польової дороги стоїть такий самий стовп. Камера, скоріш за все, направлена саме на цей виїзд. Тобто ми зможемо побачити машину, яка виїжджає звідси приблизно о першій годині ночі. По цій дорозі більше ніхто не їздив, тому що сліди на ній лише від одних коліс, тому ми точно не помилимося.

-Тоді чого ми чекаємо? - мовив Олівер, - швидко йдемо до агентства!

Машина зупинилась біля головного відділку поліції. Олівер перший вийшов із автомобіля та швидкою ходою попрямував до входу у будівлю. Ми з Домініком, не гаючи часу, поспішили за ним.

Ми підійнялись на другий поверх та дійшли до кабінету Алана. Олівер став перед дверима, судомно видихнувши, та постукав. Через хвилину після голосного «Увійдіть» команда зайшла до кабінету.

Алан як зазвичай сидів за столом, дивлячись щось в комп'ютері. Поліцейський, побачивши нас, привітно посміхнувся, промовивши:

-Привіт), - він обвів присутніх уважним поглядом, - Даніель сьогодні не з вами?

-Не з нами, - відповів Олівер, підійшовши ближче до друга, - його викрали.

Алан перемінився на обличчі: його брови вражено зійшлись хатинкою, верхні повіки очей максимально підійнялись.

-Й-як?.. - тихим голосом запитав чоловік, підвівшись з-за столу та глянувши на нас округлими та злегка наляканими очима.

-Сьогодні зранку ми не знайшли його в будівлі, - почала я, теж підійшовши до хлопців, - а потім переглянули записи із камер відеоспостереження, на яких побачили, як на задньому дворі приблизно опівночі хтось вдарив його по голові, він втратив свідомість, і двоє невідомих людей потягли його до паркану, а звідти, просунувши тіло через зламану штахету, у лісок.