Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

-Ми поверхнево дослідили ліс та поле, - продовжив Домінік, - у ліску ми знайшли шматок його сорочки, який зачепився за штурпак, що стирчав із землі. На тканині була кров. Далі в полі були сліди від машини. Звідти йде дорога до траси, причому виїзд на заасфальтовану дорогу із польової виходить так, що можливо ми зможемо побачити автомобіль викрадачів на камері відеоспостереження.

-Ідемо за мною. Швиденько, - промовив Алан, взявши зі столу телефон та в'язку ключів.

Усі ми вийшли із кабінету, поспішно попрямувавши у інший кінець коридору.

Алан зупинився біля двісті тридцять четвертого кабінету, відімкнув двері та, відчинивши їх навстіж, жестом запросив детективів пройти всередину.

Поліцейський, зайшовши в самому кінці, зачинив двері зсередини, щоб їх ніхто не потурбував, та підійшов до комп'ютера. Він швидкими рухами пальців по клавіатурі відкрив записи із камер відеоспостереження, після чого кивнув Оліверу, щоб той підійшов. Детектив наблизився до нього. Ми з Домініком теж підійшли ближче.

-Яку вулицю потрібно? - запитав Алан, все ще не відриваючись від екрану.

-А2, - відповів Олівер.

-Конкретніше.

-Можна? - увічливо запитав детектив, хочучи підступитись до комп'ютера.

Алан кивнув та, трохи відсунувшись, пустив друга до машини. Олівер, недовго поклацавши мишкою, знайшов потрібний запис. На відео спочатку нічого особливого не відбувалось.

-Може ти трохи вперед відмотаєш? - не витримав Домінік.

-Зачекай, - трохи різко кинув Олівер, пильно вдивляючись в екран.

Через кілька хвилин перегляду запису, на відео з'явилась чорна машина. На цьому моменті всі схаменулися та ще більш уважно почали дивитися в екран. Це був чорний джип. Було чітко видно, що автомобіль був сильно вимащений свіжим болотом. Авто виїхало із польової дороги на трасу та поїхало на південь.

-Що це за автомобіль? - запитав Домінік.

-BMW, - відповів Алан.

-А точніше?

-Х5, напевно.

-Слухайте, а ми не зможемо роздивитись номера? - запитала я.

-Не знаю, - відповів Олівер, - тієї ночі йшов дощ, ти ж бачиш, що запис нечіткий.

Я підійшла ближче, зі словами:

-Перекрути назад. Олівер, зітхнувши, перекрутив відеозапис на дві хвилини назад.

-Стоп, - раптом промовила я. 

Детектив поставив відео на паузу.

-Та-а-ак, - почала я, примружившись та записуючи все це в нотатки, - BD... 51... SM і... R або В, не можу роздивитись.

-Останню букву ми дізнаємось, - мовив Алан, - продиктуй ще раз номер, будь ласка.

-BD51SM і в кінці R або В.

-Угу. Дякую. Я зараз збігаю до хлопців. Ми проб'ємо обидва можливі номери та все звіримо.

-Скільки це займе часу? - запитав Олівер.

-Не можу точно сказати.

-Нам залишитись тут?

-Напевно.

-Добре.

Невдовзі стало відомо точні номера машини та її приблизний напрямок. Ще згодом нам вдалось дізнатись точне місцезнаходження Даніеля та його викрадачів. Це був старий, закинутий, напів розрушений будинок на узліссі. Залишалась справа за малим... Витягти його звідти та спіймати його викрадачів.

Ми повернулися до себе, переодягнулися, взяли потрібні речі та поїхали за вказаними координатами.

Я неймовірно нервувала. Всіляко намагалася себе заспокоїти, адже розуміла, що не зможу так чітко виконати свою роботу. От як Кетрін це все вдавалося? Як вона тримала себе в руках і не нервувала? З кожним днем я розуміла, що моя героїня - якась надзвичайна жінка, адже чинити все точно те ж саме, як вона, я не могла.

Під час мовчазної, проте зосередженої поїздки туди, у моїй свідомості відтворювався сюжет. Те, що зараз відбувалося з Даніелем. Як він, зв'язаний та в крові, вступає в словесну перепалку із антагоністкою, адже це було єдине, що він міг зараз зробити, як дізнається, що за останнім нашим розслідуванням стояла саме Белатрила і так далі. Дізнається, що у неї на меті вбити його та інших, адже вони їй заважають. Хоча особисто я й знала, що нікого не вб'ють, адже далі б мені, як автору, не було про що писати, проте по шкірі все одно пробігалися холодні, моторошні мурашки.

Черговий раз перекрутивши у себе в голові усі ці події, я все ж не могла збагнути: моя книга шикарна, чи це повна маячня? Я часто ставила собі це питання, і з часом зрозуміла, що його варто вважати риторичним. Проте, опинившись у цьому, вигаданому мною світі, я була впевнена, що таки зможу належним чином оцінити свою книгу, бачучи все наживо. Але, як виявилось, і тут я цього не змогла зробити. Значить питання "Наскільки хороша моя книга" все ж є риторичним...

Ми тихо підібрались до закинутої ферми. Здалеку виднівся будиночок, у якому горіло світло. Там, наскільки я знала, все й відбувалося. Мої хвилювання трохи втихли, проте серце все одно калатало просто шалено.

-Тут ще є електрика?! - здивовано прошепотів Домінік, - нічого собі...

-Тс! - різко шикнула я, аби всі напевне замовкли.

Ми затихли та прислухались. Почулися чиїсь голоси.

-Там є жінки та чоловіки. Але скільки їх? - тихо промовила я.

«Типу я не знаю», - промайнуло в моїй голові.

-Від трьох і більше, - розмірковував Олівер.

-Ми не зможемо взяти на себе більше трьох великих міцних чоловіків, - промовив Домінік, - напролом іти не вийде.

-А ти що напролом збирався іти? - здивовано глянула на нього я.

Чоловік промовчав.

-Нам потрібно дізнатися детальніше обставини, - почала пояснювати я, - методом шпигунства це зробити ненадійно. По-перше, основні події відбуваються в приміщенні, тому ми піддивитись за ними не зможемо. По-друге - це відкрита місцевість, там багато людей, нас можуть швидко спіймати. Потрібно їх перехитрити і пробратись туди так, щоб не викликати підозри. Ви помітили що жіночого голосу майже не чути? Це не через те, що вона тихо говорить. Тон її голосу був такий, ніби вона кричить, тому жінка, напевно, знаходиться в приміщенні і вона, вірогідно, їхній "бос".

-Добре, а нам що робити? - запитав Олівер.