Читати книгу - "Одного разу я прокинулась і перетворилась на..., Ліна Діксон"

-Там є напіврозбите вікно, бачите? Підберетесь якомога ближче до будівлі, тільки не попадіться комусь, благаю вас. Я спробую пробратися всередину. Я буду старатись якось показати скільки всього чоловік там є. Далі будемо дивитися по ситуації. Якщо почуєте вистріл і одночасно побачите що згасло світло - діло погано. Тоді доведеться використовувати метод "напролом". Якщо побачите, що ситуація ось-ось вийде з-під контролю: викликайте підмогу.

-Добре, зрозуміли, - відповів Олівер за двох.

Я говорила це все монотонним голосом, хоча насправді хвилювалася, знаючи, що зараз маю робити. Зібравши усі свої сили та волю, я видихнула, рушивши вперед із думкою: «І чому я написала, що саме Кетрін це усе робити має?( Потрібно було зробити її звичайною скрипалькою і не псувати життя дівчині. Я якась занадто жорстока».

За моїм геніальним (напевно) планом, який я, як автор, втілила в сюжет словами героїні, мені потрібно було мати пістолет при собі. І я, ще навіть не дійшовши до закиненої будівлі, знала, як це зроблю. Тут я черговий раз переконалася, як зручно знати усе на перед. Я мала спустити зброю в приміщення по трубі, що заходила туди з даху будівлі. А нагору мала залізти по дереву, що росло поруч.  Зараз я дивувалася, як я, будучи автором, придумала цю маячню? Але зараз не про це.

Я, насторожено озираючись, підійшла до дерева, яке росло поруч, і, стараючись не створювати шуму, вилізла нагору. У цей момент я починала ловити із цього всього легку іронію, хоча хвилювання все одно були присутніми. Вилазячи на дерево, я подумала: «Сподіваюся, я опинившись у тілі героїні, і по деревах лазити як і вона вмію? Буде весело, якщо я впаду звідси. Цікаво, а як би тоді далі розвивався сюжет? Я би переламала собі кістки, а інших повбивали? Так собі розвиток подій. Ні, впасти я не можу».

Я, опинившись на достатній висоті, обережно зійшла із дерева на дах будівлі. «Сказав би мені хтось, що я колись таким займатимусь – не повірила б», - промайнуло у моїй голові. Хатинка була майже що розвалена, вона буквально трималась на кількох цвяшках. Один неправильний рух - і все завалиться. «А якби все таки дійсно завалилося? – знову подумала я. Нав’язливі думки не залишали мене, - тоді, вірогідно, Даніель, Белатриса та я загинули б. Далі мені просто знову ж не було би про що писати. Цього теж не варто допустити».

Я, дуже акуратно роблячи кожен крок, підійшла до труби та заглянула до неї всередину. Там, звісно, була павутина, комахи, гниле листя та багато інших огидних речей. До гортані підступив блювотний рефлекс. От такою гидливою я була. «Якщо ця маячня намотається на пістолет, і мені доведеться його таким брудним хапати… - подумала я, але раптом завмерла, - стоп, а я взагалі вмію стріляти?» Проте іншого виходу не було. Я дістала пістолет та обережно спустила його вниз. Невеликий шум звісно був, але його, на щастя, ніхто не помітив.

Після цих дій я так само обережно спустилась вниз та почала демонстративно ходити навколо будиночку, спотикатись, падати, говорити і так далі, роблячи все, щоб мене помітили. «Вроджена акторка», - думала я. Мій план моментально спрацював.

Мене помітили двоє кремезних чоловіків, вони мене одразу ж спіймали. Ні один із бандитів не проронив і слова. Це було доволі неприємно. Я уже починала замислюватися, аби переписати половину сцен у цьому епізоді.

Чоловіки із великим гуркотом відчинили двері у будівлю. Даніель вже було сподівався, що це Олівер та Домінік, але побачивши мене, він закинув голову назад та ледь чутно застогнав. Його одяг був сильно замащений та порваний. Із лівого плеча рубіновою рікою текла кров, просочуючись у білу бавовняну тканину. «Знаю я, що ти там думаєш зараз про мене», - дещо роздратовано промайнуло у моїй голові.

Белатриса, головна антагоністка, побачивши мене голосно розсміялася.

-Бейкер, це що і є твоя "велика детективна команда"?)

Я раптом підійняла голову на неї. Забула, що зустріну її тут. Вона виглядала в точності, як я й описувала. Хоча її очі виглядали ще більш хижими, ніж я уявляла собі. На мить мені навіть стало моторошно, побачивши її. Знаючи, які звірства я їй приписала… Знову відчула себе жорстокою. Це ж я сама її такою зробила.

Вона наказала зв'язати мені руки та посадити в куток біля вікна. Цей момент я, що було дивно, беручи до уваги мою часту неуважність, пам’ятала. І одразу знала, що робити. Я мала їх розрізати шматком заліза, що стирчав з стіни. Геніально.

Я помічала, як Даніель нещасно й злісно дивиться на мене, будучи впевненим, що це кінець. «Нічого, нічого... - думала я, - зараз я заставлю тебе передумати, любчику». Я, стараючись робити все максимально тихо та непомітно, присунулась в куточок. Я навпомацки знайшла той шматок заліза та прийнялась розрізати мотузки.

Увесь цей час між Белатрисою та Даніелем виникало тисячі дискусій та суперечок, більшість з яких Даніель вже не міг вести ні фізично, ні морально. Звичайна Кетрін, та, що була дійсно героїнею книги, а не її автором з іншого світу, що мав супер здібність знати усі події на майбутнє, роздумувала би, мов, чому вони спілкуються, ніби давно одне одного знають. Але перевтілена у Кетрін Ліна знала, що Белатриса – Даніелева колишня. Тепер я розуміла, що знати усе наперед трохи нудновато. Ніякої інтриги та пліток, та ну його.

Я, звільнивши руки, акуратно відчинила кришку, що була на трубі, та навпомацки дістала звідти зброю. Я повільно підвелась на ноги, приготувавши пістолет, та, випрямивши спину, направила його на Белатрису. Я намагалася не замислюватися, а дати тілу зробити усе самому, як воно й робило з іншими речами, які не вміла я, проте вміла моя героїня.

Даніель, побачивши це, одразу змінився на обличчі. Його повіки розійшлися в різні сторони, нижня губа вражено опустилась вниз, брови опинилися ледь не на потилиці. «Ага, а ти що думав, що моя героїня ликом шита?» - із деяким відчуттям азарту, подумала я.

-А тепер, міс Рочестер, прошу вас покласти вашу зброю на стіл, - мовила я, все ще так стоячи.