Читати книгу - "Гострі грані кохання, Ванда Трезор"

На порозі стояла маленька дівчинка років десяти, одягнена в рожеву курточку і шапку з "балабоном", як казали ми в школі. Вона тримала за руку високого чоловіка у темних окулярах. На його чорному пальті і фетровому капелюсі ще танули сніжинки - надворі падав сніг.

- Добрий день, - чемно привіталась дівчинка.

- Добрий день, - луною відповіла я, нічого не розуміючи.

- Можна нам увійти? Ви ж Зіронька?

- Т-так, - підтвердила я, здивовано дивлячись на неї.

- Так, тату, це вона, висока, чорнява, волосся довге, зав'язане у хвостика. Нічого так, не потворна. Голубі очі. У синіх джинсах і зеленому светрі. А на ногах…

Дівчинка опустила очі, розглядаючи мої капці у вигляді пухнастих зайчиків із вушками. Я теж почала з якимось жадібним інтересом вивчати їх. "Одне вушко надірване, треба зашити", - подумала машинально.

- А на ногах зайчики-стрибайчики, - закінчило дівча з нотками заздрості в голосі. - Гарнюні! З вушками і рожевими носиками.

- Добрий день, Зіронько, - сказав приємним голосом чоловік. - Я Максим, ми з вами говорили по телефону.

- Так, - я не знала, що робити. - Заходьте, - вирішив за мене мій язик.

Дівчинка за руку провела Максима в коридор і заклопотано почала знімати чобітки, обліплені снігом. 

- Роззувайся, тут килимок, - строго наказала вона, і Максим незграбно почав розшнуровувати черевики, так і не знявши верхній одяг.

Я стояла мовчки, як дурепа, дивлячись на їхні маніпуляції зі взуттям. Раптом капелюх Максима, який нахилився до черевиків, злетів з його голови і впав мені просто під ноги. Саме це мене раптово привело до тями. Схопила капелюх і заметушилася:

- Ой, давайте я допоможу.

Взяла куртку й шапочку у дівчинки і повісила їх на вішак у коридорі, туди ж прилаштувала довге пальто Максима. А капелюх все тримала в руках, він був холодним і вологим.

- До вітальні йти прямо, - підказала дівчинка, оминувши мене, першою пройшла вперед.

Максим рушив по коридору, і ми зіткнулися, бо я стовпом стояла посеред проходу з капелюхом у руках.

- Ох, - сказав він, притиснувшись до мене і схопивши руками за талію - я трохи вас не збив. Вибачте.

- Ні, ні, нічого, - пробурмотіла я, чомусь навіть не намагаючись вирватися з його вимушених обіймів.

Ми були так близько, що я відчула його запах: дорогий чоловічий парфум і… мандарини.

- Я трохи неповороткий, коли обстановка незнайома. Та я освоюся, Мірка мені все розкаже, - виправдовувався він. - Але, маю підозру, що ваша квартира - це копія нашої. Ми в сусідньому під'їзді живемо, тому я так швидко прийшов. Чи ж не диво?

Він все не відпускав мене, і я відчувала тепло його рук навіть крізь светр.

- Тату, дивись, хто тут є! - закричала дівчинка, забігаючи з кімнати, і ми з Максимом незграбно відсахнулися одне від одного. 

На руках вона тримала мого кота Павучка, який був дуже лінивий і флегматичний, спав цілими днями у коробці біля батареї, вилазячи звідти тільки поїсти та на лоток. На руках дівчинки кіт звисав довгою пухнастою локшиною, і, маю підозру, ще  й додрімував.

- Це котик, він великий, пухнастий, білий у чорні плямки. Дуже милий! На, погладь його, - дівчинка підставила Максимові під руку кота.

Максим погладив хитру заспану морду. Пальці його були довгі, красиві, "музикальні", як сказала би моя мама.

- А як його звати? - спитала дівчинка, знову тулячи кота до себе.

- Павучок.

- Гм, а чому так?

- Бо коли я підібрала його на вулиці, він був малий, худий і цибатий. Лапи й хвіст, а не кіт. Схожий на павучка.

- Ого, але ж тепер він не такий, он який великий і товстий, - засумнівалася Мірка, - треба нове ім'я! Можна, я придумаю?

- Можна, - засміялась я і зловила себе на думці, що мені дуже легко з цими двома людьми, які звалилися мені на голову, як сніг.

Так, сніг, зима, Новий рік, новорічний настрій. Господи, я ж зовсім забула, чому вони тут. І начепила на обличчя маску строгої господині.

- Проходьте, Максиме, але, мені здається, ви дарма прийшли. У мене все добре, просто трохи рознервувалася під вечір. Із ким не буває…

- Так, дякую, - він пройшов до вітальні, і дівчинка, на мить відволікшись від Павучка, гукнула йому:

- Диван стоїть так, як і в нас!

Максим пройшов кімнатою і сів на диван, здавалося, він прикидається, що незрячий, такі впевнені були його рухи.

- А де ваша ялинка? - раптом спитала Мірка.

- Я не ставлю ялинки на Новий рік, - сказала я.

- Чому? - щиро здивувалась дівчинка. - А куди ж Санта принесе вам подарунки?

- Нікуди. Я не отримую подарунків.

У дівчинки на обличчі промайнули жаль і співчуття.

- Ви були нечемною? Не слухалися і порушували поведінку?

- Ні, - посміхнулась я. - Просто так склалося.