Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Мама мовчала.

— Мамо? — Я глянула на Леслі. — Вона мені не вірить.

— Бо ти белькочеш казна-що, — пошепки відповіла Леслі. — Давай, спробуй ще раз.

Але це вже було ні до чого.

— Залишайся там, де ти є, — мовила моя мати не своїм голосом. — Чекай мене біля шкільних воріт. Я візьму таксі, одна нога тут, друга — там.

— А…

Але мама вже поклала слухавку.

— У тебе будуть клопоти з містером Вітменом, — сказала я.

— Мені до лампочки, — відказала Леслі. — Я дочекаюся твоєї матері. За білченя не переживай. Я його обдурю.

— Що я накоїла?

— Ти зробила все правильно, — запевнила мене Леслі.

Я розповіла їй — якнайдокладніше — про свою коротку мандрівку в минуле. Леслі припустила, що схожа на мене дівчина — одна з моїх попередниць.

Я була іншої думки. Не можуть двоє людей бути настільки схожі. Хіба що вони однояйцеві близнюки. На цю ідею пристала і Леслі.

— Атож! Як у «Подвійній Лоттхен»[16]! Я принагідно знайду нам DVD.

Мені хотілося вити. Коли нам з Леслі тепер вдасться, зручно вмостившись, переглянути DVD?

Таксі прибуло швидше, ніж я думала. Воно зупинилося біля шкільних воріт, мама відчинила дверцята.

— Сідай, — сказала вона.

Леслі стиснула мені руку.

— Хай щастить. І подзвони мені, як тільки зможеш.

Очі в мене закипіли слізьми.

— Леслі… дякую!

— Все гаразд, — відказала вона, теж намагаючись не розрюмсатися. Ми й на фільмах плакали на тих самих епізодах.

Я залізла до мами в таксі. І залюбки кинулась би їй на шию, але в неї було таке дивне обличчя, що я стрималася.

— Темпл, — кинула вона водієві. Потім підняла скло перегородки між водієм і заднім сидінням і таксі рвонуло з місця.

— Ти сердишся на мене? — запитала я.

— Ні. Звичайно, ні, моя люба. Це ж від тебе не залежить.

— Стопудово! В усьому винен цей довбонутий Ньютон… — спробувала пожартувати я. Але мамі було не до жартів.

— Ні, він не винен. Якщо взагалі хтось винен, то це я. Я сподівалася, що ця гірка доля нас мине.

Я дивилася на неї великими очима.

— Що ти маєш на увазі?

— Я… думала… сподівалася… я не хотіла, щоб ти… — мама ніколи так раніше не затиналася. Зовні вона була напруженою і такою серйозною, якою я її бачила лише одного разу — коли помер мій батько. — Я просто не допускала цієї думки. Я весь час сподівалася, що це Шарлотта.

— Усі в це вірили! Нікому й на думку не спадало, що Ньютон прорахувався! Бабуся просто розлютиться.

Таксі влилося в щільний потік транспорту на вулицю Пікаділлі.

— Твоя бабуся — то пусте, — сказала мама. — Коли це сталося вперше?

— Учора! Дорогою в «Селфріджес».

— О котрій?

— На початку четвертої. Я не знала, що мені робити, тому повернулася до нашого дому та подзвонила. Але перш ніж мені встигли відчинити, я вже перескочила назад. Удруге це трапилося сьогодні вночі. Я сховалася в шафу, але там хтось спав. Слуга. Досить-таки навіжений слуга. Він ганявся за мною по всьому будинку, і всі мене шукали, бо вирішили, що я — злодійка. Дякувати Богу, я перескочила назад, перш ніж вони мене знайшли. А втретє до цього дійшло щойно. У школі. Цього разу я, мабуть, заскочила в минуле ще далі, бо на людях були перуки. — Мамуню! Якщо зі мною це відбуватиметься кожні дві години, то я ніколи вже більше не зможу жити нормальним життям! І все тільки тому, що цей клятий Ньютон… — Я вже й сама помітила, що жарт дещо «заїздився».

— Ти мала відразу мені розповісти! — Мама погладила мене по голові. — 3 тобою могло статися що завгодно!

— Я хотіла, але ти сказала, що в нас усіх надто бурхлива фантазія.

— Але ж я не мала на увазі… Тобі слід було ще трішки підготуватися. Мені так шкода!

— Але ж ти не винна, мамо! Хто міг знати…

— Я знала, — відповіла мати. Після короткої, напруженої паузи вона докинула: — Ти народилася того самого дня, що й Шарлотта.

— Ні, не того самого! Я народилася 8 жовтня, а вона 7-го.

— Ти теж народилася 7 жовтня, Ґвендолін.

Я не могла повірити, що вона таке говорить. І тільки дивилася на неї.

— Я збрехала про дату твого народження, — вела далі мама. — Це було неважко. Народжувала я вдома, тож акушерка, яка виписувала довідку, поставилася з розумінням до нашого бажання.

— Але чому?

— Ішлося тільки про те, щоб захистити тебе, любонько.

Я її не розуміла.

— Захистити? Від чого? Все одно ж воно зараз сталося!

— Ми… я хотіла, щоб у тебе було нормальне дитинство. — Мама свердлила мене очима. — І цілком могло виявитися, що ти не вспадкувала ген.

— Хоч я і народилася у той день, який вирахував Ньютон?

— Надія, як відомо, вмирає останньою, — відказала мама. — І припини вже сварити Ісаака Ньютона. Він був лише одним із багатьох, хто в цьому брав участь. Уся ця справа набагато масштабніша, ніж ти можеш собі уявити. Набагато масштабніша, давніша і значно могутніша. І небезпечніша. Я просто хотіла тримати тебе далеко від усього цього.

— Далеко від чого?

Мама зітхнула.

— Це було нерозумно з мого боку. Я мала б це розуміти. Будь ласка, вибач мені.

— Мамо! — мій голос урвався. — Я не маю ані найменшого уявлення, про що ти говориш! — 3 кожною її фразою моє збентеження і відчай дедалі поглиблювалися. — Знаю тільки, що зі мною відбувається щось, чого відбуватися не повинно. І це мене нервує!. Раз на кілька годин мені туманіє голова, а потім я перескакую в інший час. Я поняття не маю, що мені з цим робити!

— Тому ми зараз їдемо до них, — сказала мама.

Я відчувала, що їй боляче через мій відчай, я ніколи не бачила її такою стурбованою.

— Вони — це…

— Вартові, — відповіла мати. — Старовинне таємне товариство, що зветься також Ложею графа Сен-Жермена. — Вона глянула у вікно. — Ми майже приїхали.

— Таємне товариство! Ти хочеш привести мене в якусь сумнівну секту? Мамо!

— Це не секта. Але все одно вони сумнівні. — Мама зробила глибокий вдих і на хвильку заплющила очі. — Твій дідусь був членом Ложі, — розповідала вона. — Як і його батько, а перед тим дід. Ісаак Ньютон теж був у Ложі, так само як і Веллінгтон, Клапрот[17], фон Арнет[18], Ганеманн[19], Карл фон Гессен-Кассель,