Читати книгу - "Рубінова книга, Керстін Гір"

Більшість імен мені нічого не говорили.

— І чим вони займаються?

— Ну… теє… значить… — мовила мама. — Вони займаються старовинними міфами. І часом. І такими людьми, як ти.

— Тобто таких, як я, багато?

Мама похитала головою.

— Усього дванадцять. І більшість із них давно померли.

Таксі зупинилося, і скляна перегородка поповзла донизу. Мама простягнула водієві пару фунтових банкнот.

— Решти не треба, — сказала вона.

— Що ми тут робимо? — запитала я, коли ми вийшли, а таксі поїхало далі. Ми опинилися на вулиці Стренд, недалеко від Фліт-стрит. Навколо ревів міський транспорт, людські маси сунули тротуарами. У кав'ярнях і ресторанах потойбіч було повно народу, на узбіччі стояли два двоповерхових екскурсійних автобуси, з верхніх майданчиків яких туристи фотографували монументальний комплекс Королівського Палацу Правосуддя.

— Он туди між будинками — і ми потрапимо в Темпл, — мама прибрала мені волосся з обличчя.

Я подивилася на вузький пішохідний прохід, на який показувала мама. Я не могла пригадати, чи траплялося мені коли-небудь там бувати.

Мама, мабуть, помітила, що я здивована.

— Ти жодного разу не була в Темплі? — запитала вона. — На храм і сади варто подивитись. І на Фонтейн Керт. Як на мене, це найкрасивіший у місті фонтан.

Я розізлилась. Вона що, зненацька перетворилася на гіда?

— Ходімо, нам на той бік, — мовила вона і взяла мене за руку. Ми пішли за групою японських туристів, кожен із яких тримав у руках велетенську мапу міста.

За будинками ми раптом опинилися в цілком іншому світі. Залишилися позаду метушня й гамір Стренд- і Фліт-стрит. Тут, серед величних, вишикуваних щільно один до одного будинків, краса яких не підвладна часу, відчувалися спокій і тиша.

Я показала на туристів.

— Що їм тут треба? Побачити один із найкрасивіших у місті фонтанів?

— Вони хочуть подивитися на церкву Темпла, — відповіла мама, не реагуючи на мій роздратований тон. — Прадавній храм, з яким пов'язана сила-силенна легенд і міфів. Японці це обожнюють. А в Міддл-Темпл-холі відбулася перша вистава п'єси Шекспіра «Як вам це сподобається».

Якусь хвилю ми йшли за японцями, потім повернули ліворуч і пішли брукованою доріжкою, що звивалася між будинками.

Атмосфера була майже пасторальна, співали птахи, над розкішними квітниками бриніли бджоли, і навіть повітря здавалося свіжим і чистим.

На дверях будинків висіли латунні таблички, на кожній — купа імен.

— Це все адвокати. Доценти юридичного інституту, — зауважила мама. — Навіть знати не хочу, скільки коштує тут орендувати бюро.

— І я не хочу, — ображено відповіла я. Начебто в нас не було важливіших тем для розмови!

Біля наступного будинку вони зупинилися.

— Ми прийшли, — сказала вона.

Це був простий будинок, старезний на вигляд, попри бездоганний фасад і нещодавно пофарбовані віконні рами. Я спробувала прочитати імена на латунній табличці, але мама штовхнула мене у відчинені двері та повела сходами на другий поверх. Дорогою ми стріли двох дівчат, які приязно привіталися з нами.

— Де це ми?

Мама не відповіла. Вона натиснула на один із дзвінків, поправила блейзер і прибрала волосся з обличчя.

— Нічого не бійся, люба, — сказала вона, і я не зрозуміла, чи мені це вона каже, чи собі.

Тихенько прогудівши, двері відчинились, і ми увійшли до світлої кімнати, схожої на звичайнісіньке бюро. Канцелярські шафи, письмовий стіл, телефон, факс, комп'ютер… Навіть світловолоса жінка середніх літ, яка сиділа за столом, була ні з лиця ні з росту.

Хіба що окуляри на ній були дещо страшнуваті — чорні, з такою великою оправою, що закривали майже півобличчя.

— Що ви хотіли? — запитала вона. — О, це ви, міс… місіс Монтроз?

— Шеферд, — виправила її мама. — Я змінила дівоче прізвище. Вийшла заміж.

— О так, звісно. — Жінка посміхнулася. — Але ви ні крапельки не змінилися. Через ваше волосся вас усіх ні з ким не переплутаєш. — Її погляд легко ковзнув по мені. — Це ваша дочка? О, вона вдалася в батька, чи не так? Як ви…

Мама перебила її.

— Місіс Дженкінс, я маю терміново поговорити з моєю матір'ю та містером де Віллерзом.

— Ох, боюся, що ваша мати і містер де Віллерз на нараді, — місіс Дженкінс співчутливо посміхнулася. — Ви…

Мама знову перебила її.

— Я хочу теж потрапити на цю нараду.

— Але… як… ви ж знаєте, що це неможливо.

— Тоді зробіть, щоб це стало можливим. Скажіть, що я привезла їм Рубін.

— Як? Але… — місіс Дженкінс лупала очима то на маму, то на мене.

— Просто зробіть те, що я вам сказала. — Мама зроду не говорила так твердо.

Місіс Дженкінс встала і вийшла з-за столу. Вона озирнула мене з голови до п'ят, і мені в моїй огидній шкільній формі стало якось незатишно. Немите волосся, зібране у хвіст простою гумкою. Не нафарбована (зрештою, фарбувалась я рідко).

— Ви в цьому впевнені?

— Звісно, впевнена. Гадаєте, я дозволю собі так нерозумно жартувати? Покваптеся, будь ласка, часу в нас може бути обмаль.

— Прошу, зачекайте тут. — Місіс Дженкінс повернулася і зникла за задніми дверима між двома шафами.

— Рубін? — повторила я.

— Так, — відказала мама. — За кожним із дванадцяти мандрівників визнано свій самоцвіт. Ти — Рубін.

— Звідки ти знаєш?

— Пара перша — бурштин і опал.

В сі-бемолі — агат, інкарнація вовка, запал

Свій вкладає у спів з аквамарином,

Долучаються теж і смарагд із цитрином.

У Скорпіоні — близнюки-сердолік,

Номер восьмий, нефрит, розчинятися звик.

У мі-мажорі — турмалін, мов чорний циган,

Сапфір — у фа-мажорі: чистий, наче крига.

Ступає діамант їм всім услід;

Це сім і одинадцять, Лев і квит.

Хай час спливає тихо і невпинно:

Дано лежати біля витоків його рубіну!..

Мама глянула на мене з сумною посмішкою.

— Я й досі знаю це досконало.

Вона промовляла, а в мене мурашня бігла по тілу. Це нагадувало вірш, але було швидше заклинанням, що його бурмочуть у фільмах злі чаклунки, калатаючи у казані з димлячим зеленуватим варивом.

— Що це означає?

— Це не що інше, як акровірш, який склали схиблені на таємницях старі, прагнучи ще більше ускладнити складне, — зауважила мама. — 12 цифр, 12 мандрівників у часі, 12 самоцвітів, 12 тональностей, 12 поколінь, 12 кроків до створення філософського каменя…

— Філософський камінь? Що це?.. — Я замовкла і глибоко зітхнула.

Мені набридло ставити питання, які я не могла до кінця сформулювати, і з кожною відповіддю почуватися так, ніби тебе ще більше збили з пантелику.

Мама, здавалося,