Читати книгу - "Урогiнекологiчний Роман, Тетяна Олiйник"

– Ну, гроші з повітря... ви ж самі сказали.

– Ой, це... – він розсміявся. – Я висловився образно.

– Едуарде Семеновичу, чим же ви займаєтеся? Я блукаю в здогадах.

– Я просто успішно вкладаю гроші.

– На біржі? Ви купуєте акції підприємств?

Її наївна фантазія викликала в чоловіка захват!

– Ні, люба. Я купую нерухомість по всьому світу.

Зі здивованого погляду дівчини Едуард второпав, що їй нічого не зрозуміло.

– А де ж тут повітря?

– Лано, зараз я вам усе поясню. Для купівлі нерухомості я беру кредит в одній країні, тому що відсоткова ставка нижча. Потім кладу свої заощадження на депозит банку в іншій країні, де відсоток вищий. Цією різницею я й оплачую кредитні нарахування. Крім того, куплену нерухомість я здаю в оренду, за що отримую прибуток. Таким чином маю дохід, не вкладаючи жодної копійки власних коштів.

– Це геніально! – захопилася вона винахідливості свого співрозмовника.

Від Едуарда Семеновича не вкрився пониклий настрій супутниці. Він нахилився ближче та запитав відверто:

– Скажіть чесно, Лано, вам не подобається це місце?

Запитання явно збентежило дівчину, але вона не стала кривити душею.

– Не те щоб... Але... у моєму уявленні побачення мають відбуватися в більш романтичному місці...

Він закивав у відповідь.

– Розумію. Вибачте. Я лише хотів показати, де у вашому місті готують найкращу каву. Але я виправлю свою помилку. Коли у вас вихідний?

– У неділю. А що?

– Запрошую вас у ресторан за містом. Обідній час вам підійде?

Лана щиро розсміялася.

– У чому річ? Що вас так розсмішило? – не зрозумів він.

– Едуарде Семеновичу, ви такий оригінал! Зазвичай побачення призначають увечері, а ви, як справжній джентльмен, кличете на обід.

– Я просто намагаюся бути ввічливим та шанобливо ставитися до своєї дами.

– Це робить вам честь!

Дивовижна парочка нарешті вийшла із закладу під іронічні погляди студентів. Закордонний залицяльник знову запропонував дамі взяти його під руку. З гордо піднятою головою літній чоловік крокував Хрещатиком, демонструючи всім і кожному свою чарівну супутницю.

– Едуарде Семеновичу, як давно ви покинули нашу країну?

– Це було тридцять років тому... – задумливо промовив він.

– У вас тут залишилася сім’я? Рідні?

– Так. Залишилися дружина й діти.

– Ви що ж, не забрали їх із собою?

– Ні. З дружиною я був у розлученні, а малолітніх дітей без матері вивезти не міг.

– Де ж тепер ваші діти? Ви з ними спілкуєтеся?

– Так. У мене двоє дорослих синів. Обидва живуть у Києві. Я підтримую з ними звʼязок.

– І що, більше ви не одружувалися?

– Чому ж? Я був одружений кілька років, зараз виховую маленького сина. У нас із його матір’ю спільна опіка.

– Так у вас є ще одна дитина?

– Так. Герман – моя гордість! Йому тільки шість років.

Очі дівчини розширилися від подиву. Вона з недовірою подивилася на супутника. Едуард помітив її здивування.

– Не дивуйтеся, любонько. Мати Германа молода жінка.

Однак це зауваження не дуже пояснило Лані, як може чоловік у віці Едуарда стати батьком. Він це зрозумів.

– Лано, а вам відомо, що в Чарлі Чапліна, відомого всьому світу коміка, було одинадцять дітей?

– Так, я щось чула про це...

– Так от, востаннє він став батьком у сімдесят три роки.

– Ого! Вражає! Ви хочете сказати, що у вас ще все попереду?

– Приблизно так, – усміхнувся він.

Тим часом вони підійшли до великої старої будівлі, що виходила фасадом на проспект. Едуард Семенович зупинився.

– Ось тут я живу, коли приїжджаю до Києва. У мене своя квартира в цьому будинку. Хочете, зайдемо?

Лана уявила, як залишиться удвох зі старим у чотирьох стінах, та жахнулася такої перспективи.

– Ні. Мабуть, не сьогодні...

– Я вас розумію. Не будемо квапити події, – статечно зауважив він, чим викликав у дівчини новий напад сміху. Однак вона стрималася, щоб не образити кавалера.

Вони повернулися до офісної будівлі, де залишили свої автомобілі.

– Лано, дякую вам за сьогоднішній вечір! – злегка вклонився Едуард Семенович та поцілував їй руку. – Можу я попросити вас про щось?

– Так, звісно...

– Прошу вас відтепер під час зустрічі та прощання подавати мені ручку для поцілунку.

«Бобику, дай лапу!» – промайнула асоціація в голові дівчини.

Добре, що до цього часу вже стемніло і літній залицяльник не міг бачити вираз обличчя своєї дами.

– Добре. Я постараюся не забути, – пообіцяла вона. – Дякую вам за квіти й приємну бесіду!

Щойно Лана виїхала на дорогу, то одразу набрала подругу:

– Христино, ти не уявляєш, що зі мною сьогодні трапилося! – почала вона.

– Ой, почекай-но, я сяду зручніше на диван... Ну, розповідай швидше, що там у тебе сталося?

Лана повідала найкращій подрузі про події минулого дня, і вони вдосталь посміялися з дивацтв закордонного кавалера.

– Послухай, Свєтко, може, у них там заведено робити конкретні запрошення? Я ось чула від знайомих, що в Нідерландах, наприклад, якщо тебе кличуть на каву, то не чекай частувань. Максимум, що перепаде, – це печиво, й те одне. І час відвідування суворо обмежений, щоб гість не надумав затриматися на обід.

– Хто їх розбере, цих іноземців?! Дідусь зі своїм європейським вихованням повеселив мене, звісно!

– Зате ти гарно Марку носа втерла з цим представником європейського соцзабезу.

– І то правда!

– Слухай, Свєтко, ти ж не забула, що нам завтра до бабки їхати?

– Ой, так! Дякую, що нагадала, а то з цими подіями зовсім з голови вилетіло. Я заїду за тобою об одинадцятій.