Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Загін — це наш дім. Із часом і ти зрозумієш, що Леворд зовсім не такий мерзотник, яким, здається, після перших днів спілкування.

— І тому ніхто з вас не має змоги його ослухатися і неодмінно має виконувати всі його накази?

— Я ж казала, що він кращий, ніж ти про нього думаєш, тобі, справді, потрібно розвиватися. Зараз ти дуже слабкий і в поході будеш легкою здобиччю, постійно вмираючи. Не думаю, що твоя психіка витримає нескінченну низку смертей і воскресінь, не кажучи вже про самооцінку та волю до перемоги.

— А воно мені треба, ваш похід і постійні битви, мене хтось запитав, чого я хочу?!

— Та ти, виявляється, ще більший йолоп, ніж я думала, — перейшла на уїдливий тон Алія. Ну й чого ж тобі хочеться? Колупатися в землі, вирощуючи овочі, чи може хочеш ходити за стадами толганів, постійно знаходячись по вуха в лайні? Готовий годинами стояти на одному місці й довбати молотом по ковадлу?

— Ні не хочу — уже не так палко відповідаю я.

— Напевно, все життя мріяв ліпити горщики з глини? — тим часом продовжила свою тираду Алія. — Знову не хочеш, вгадала? Ритуал призову не працює на випадкових людей, усі, хто сюди потрапив, це воїни, які все своє життя проводять у боротьбі. Ну і який воїн не жадає стати сильнішим, чи не для цього він усі свої години присвячує тренуванням. Леворд дарує можливість за короткий час стати на рівень вище. А ти упираєшся: не хочу, не буду, сам вирішу. Цей шлях пройдено задовго до тебе, і Леворд просто не бажає гаяти час, умовляючи людину, яка й сама не знає, чого бажає.

І справді, задумався я. Адже все моє життя — це своєрідний шлях воїна, нехай і в рамках відносно цивілізованого суспільства, але все ж таки. З дитинства я захоплювався єдиноборствами і брав участь у змаганнях, потім був у дружині місцевого князька, навіть трохи повоював, а коли його вбили, пішов іншим шляхом, але все одно продовжував битися. Навіть та боротьба за новобудову нехай і була здебільшого паперовою, але я вибрав саме її, а не планктонний розвиток у черговій фірмі, на п’ятих ролях рядового діловода. Тоді що ж мене не влаштовує? Те, що хтось мною розпоряджається і вказує, що робити? То виходить він, справді, краще за мене знає, чого я насправді хочу? Тоді чого я вурогазю?

А того, що впертий і не звик бездумно підкорятися.

— Гаразд, — погоджуюся з доводами дівчини, — припустимо, фамільяром Леворда бути не так уже погано і він не намагається зробити з тебе безвольного раба. Але які в нього цілі й навіщо покликав усіх нас у цей світ?