Читати книгу - "Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой"

— Не сци, — сміється пацан, зауваживши, як чоловік мимоволі втягує голову у плечі і пришвидшує крок, — сам знаєш, який сьогодні день — треба ж їм хоч інколи... і дощик якраз — це добре, земля м’якою буде, вже легше. А то минулого року, пам’ятаєш, заморозки рано вдарили — було нам усім мороки. — Пацан, посміюючись, хитає головою, а чоловік прислухається до важких ритмічних поштовхів, від яких ледь помітно здригається під ногами земля.

Лише сівши в Мазераті і від’їхавши від цвинтаря, чоловік трохи заспокоюється. Він зриває з шиї блакитну хустинку і, перехилившись, недбало запихає її в бардачок. Пацан, який сидить поруч на передньому сидінні, лише іронічно поглядає і нічого не каже.

— Павло Вікторовичу, — звертається чоловік до пацана, коли Мазератті виїжджає на Столичне шосе і стрімко вривається у потік машин в крайньому лівому ряду, — я давно хотів спитати: що ви все цими маршрутками да автобусами? Не надоїло?

Пацан довго і голосно сміється, від чого його бліде обличчя ще сильніше витягується і ще більше нагадує гіпсову маску.

— Як ти? — питає він, дещо заспокоївшись.

— Ну хоча б так, — невпевнено знизує плечима чоловік, — бо у вашому статусі, я даже не знаю...

— Знаєш, — пацан задумливо розглядає чоловіка, — коли всіх вас із вашими машинами, дачами, золотими часами і діамантовими блядями будуть везти отією кривою дорожкою, якою ми тільки що виїжджали з кладбіща, я ще помахаю вам на прощання із вікна маршруточки — ось так. — Пацан перестає посміхатися і, не відриваючи чіпкого погляду від чоловіка за кермом, театрально махає йому рукою. Той мовчки насторожено зиркає на пацана і знову переводить погляд на мокре полотно дороги, в якому відбиваються вогні ліхтарів і фари машин.

Коли вони у щільному потоці транспорту нарешті доповзають до Севастопольської площі, пацан тицяє на забите людьми і маршрутками узбіччя дороги: ось тут, біля зупинки, притормози. Він вилазить з машини і довго махає їй услід тим самим театральним жестом прощання, аж поки, розбризкуючи калюжі, до зупинки важко підкочується 220-та маршрутка. — Тоді пацан нарешті відводить погляд від потоку машин, в якому давно розчинилася Мазераті, і починає енергійно проштовхуватися в задушливий салон маршрутки. Всередині він встигає поскандалити з якоюсь неприємною тьоткою невизначеного віку, відштовхнути від зручного поручня довгов’язого студента, зігнати із сидіння дрібного школярика і, всівшись коло вікна, погиркатися з бабцею, яка намагалася вступитися за школярика. Обклавши наостанок бабцю складним і вигадливим прокльоном, він остаточно здобуває в ущерть забитому салоні маршрутки славу агресивного божевільного, і навколо нього утворюється трохи вільного простору. Тоді пацан розвалюється сам на подвійному сидінні й заходиться розплутувати дроти навушників-затичок. Він робить це довго і зосереджено, так що коли нарешті остаточно їх розплутує і прилаштовує у вухах, маршрутка вже встигає минути Деміївську площу і під’їхати до Південного автовокзалу. Зауваживши це, пацан зривається з місця і починає проштовхуватися до виходу. Йому, звісно, як можуть дають дорогу — від гріха подалі — а він ще безцеремонніше штовхається і наостанок вже у дверях обіцяє всім, хто був у маршрутці, включно із водієм, що «горіти вам всім в аду, мразі!» А тоді зіскакує з підніжки, поправляє свого шкіряного плаща, недбало заштовхує навушники до кишені, знову заплутавши їхні багатостраждальні дроти, і неквапом іде до припаркованого неподалік зупинки чорного Рендж Ровер Спорт. Підійшовши, відкриває задні двері і ввалюється до підсвіченого м’яким приглушеним світлом салону.

— Ф-фух, бля, — пацан розслаблено всідається на шкіряному сидінні і киває запопадливо-турботливому обличчю чоловіка поруч із водієм: — Давай, трогай — нам ще до цієї гниди з Управління треба заїхати.

— Зрозумів, Павло Вікторовичу, — стримано киває чоловік і тихо звертається до водія: — давай, Саша, поїхали. Рендж Ровер м’яко рушає, а чоловік знову повертається до пацана:

— Ну, як там, все нормально?

— Нормально-нормально, — з напускною суворістю у голосі буркає пацан і плескає себе по кишені, де лежить чорний футляр. — Як же мене заїбав цей цирк — щороку одне й те саме, ніколи не можуть нічого по-нормальному, — роздратовано зітхає, дивлячись, як за тонованим склом крізь туман тьмяно просвічують вогні міста. — Слухай, а чого це ніде у вікнах не горять лампадки? — втомлено дивується пацан, показуючи пальцем на масивні житлові висотки, що понурими велетами громадяться уздовж проспекту. — Вони що, всі забули, який сьогодні день? Чи розпорядження не було? Я щось не врублюся.

— Наскільки мені відомо, — обережно каже чоловік на передньому сидінні, — розпорядження про лампадки було, але його не оприлюднювали — тепла так і не дали, люди боятимуться запалювати, бо, ясно ж, що якщо запалив, то, значить, сам запрошуєш, а враховуючи, що у тих зараз із обігрівом, м’яко кажучи, не дуже, то вже ясно, як саме, і, головне, за чий рахунок ті будуть грітися. От народ від гріха подалі й не запалює.

— Господі, який бардак! — хитає головою пацан, вдивляючись через скло машини у темні вікна багатоповерхівок. — Раніше якось порядку більше було. Пам’ятаю, коли був малим, і ми, і всі наші сусіди в цей день запалювали лампадки і оті такі лампи зі скляною штукою зверху...

— Керосинки, — догідливо підказує чоловік з переднього сидіння.

— Точно, керосинки, — киває пацан. — Навіть у школі на уроках праці робили такі ліхтарики, які заправлялися спеціальним освяченим маслом, — воно ще у господарському скрізь лежало в таких чорних баночках, — і потім виставляли їх у вікнах, щоб ті легше знаходили дорогу... І вже увечері, було, зберуться всі, накриють стіл, а світло не включають, бо тоді ще вважалося, що нібито ті не дуже люблять електричне світло — можуть і не зайти. Лише запалені лампадки у вікні поставлять, щоб ті бачили, що про них тут пам’ятають і чекають. А на столі — святкові тарілки, бутерброди, грінки із шпротами, консервацію якусь відкривали, коньяк ставили. У нас було заведено, що завжди у цей день саме коньяк виставляли, горілку якось було не прийнято. Ну, і мені у дорослий фужер теж наливали сітро чи компот, а бувало, й дитяче шампанське, якщо у гастроном завозили. А по центру стола завжди ставили ще одну