Читати книгу - "Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой"

спеціальну лампадку, і біля неї — фотографію того, кого запрошували, але обов’язково одну, бо тоді можна було тільки когось одного за раз. І ось якось, пам’ятаю, тоді ще сніг дуже рано випав, усе позамітало, і ми сидимо отак, позапалювали лампадки і ждемо, а у вікнах всіх будинків навколо теж тільки оці вогники блимають, і ніде жодного електричного світла, навіть вуличні ліхтарі не включали. А мені тоді батьки й кажуть, що зараз дід має прийти, а я ж його зовсім не пам’ятав, бо той помер, коли я ще зовсім малим був, і мені страшенно цікаво побачити діда, і я, як і всі інші, сиджу серйозний такий і чекаю на діда... а на столі і картопля, і тарілка з оселедцем, і салати якісь, і рюмки оті старомодні невеличкі з коньяком біля кожного стоять, а в одну батько налив щось темне і густе зі спеціальної пляшки, яку завжди тримали на замку в серванті, і поставив напроти порожнього стільця — для діда. Але поки ніхто того не торкається — не можна. І дорослі тільки впівголоса про щось між собою перемовляються, час від часу позирають на годинника і кілька разів перепитують одне одного, чи ніхто не запирав двері, бо вже шоста, і починають хвилюватися, що дід щось припізнюється. І батько каже, що це, мабуть, через те, що вдарили морози і земля замерзла, й діду важко вибиратися назовні, та ще й замело все... А тоді чути, ніби щось шкребеться у двері, і всі завмерли, навіть дихати перестали, і тільки мовчки сидять і дивляться одне на одного. І раптом по кімнаті несе таким дивним духом — його ні з чим не сплутаєш, — ніби сирою землею, холодом і ще чимось таким, як ото пахне у лікарні, і від того стає якось трохи страшнувато і хочеться залізти під стіл. І тут він заходить у кімнату, а дорослі, ніби його не помічають і продовжують дивитися прямо перед собою, бо так прийнято. А я теж, як і всі, дивлюся перед собою на тарілку з бутербродами і тільки краєм ока бачу, як він повільно заходить у кімнату і навколо шириться отой специфічний дух. А всі сидять, завмерлі, мовчать і теж дивляться кудись у стіл. Тоді дід сідає на порожній стілець, що стояв трохи осторонь від усіх, бере рюмку, яку йому налив батько, й випиває, а тоді каже «ну, спасибі вам, шо запросили, спасибі, рідні», і голос у нього якийсь такий дивний, ніби йде звідкілясь із живота чи взагалі знизу від підлоги. А всі тільки мовчки беруть свої рюмки і теж випивають, але до діда не говорять, бо ясно, що не можна до нього говорити, інакше може лишитися. І мені страшенно хочеться подивитися на діда, бо я ж його зовсім не пам’ятаю, і так мені хочеться хоч на мить глянути на діда, що аж терпне рука і починають свербіти очі. А матір, видно, якось це відчула і нарешті відвела переляканий погляд від бутербродів, бліда така, подивилася на мене так, як вона вміє, і ледь помітно похитала головою. Але, видно, дід таки помітив, бо тоді отим своїм голосом, який йшов звідкілясь знизу, повільно проказав «що це ти, дочко, на батька рідного не дивишся, і внукові не даєш... недобре...» Але всі так само сидять мовчки і дивляться на тарілки, і мати теж уже не підводить на мене погляду. Тоді дід тягнеться, бере шматок оселедця з тарілки — просто рукою, і я бачу, що рука у нього така чорна і потріскана, ніби гілляка, і така ж вузлувата, а пальці довгі такі і нігті довгі й синюваті. І чути лише, як дід повільно пережовує хребет оселедця, і, на відміну від голосу, оте хрустіння доноситься звідти, де має бути дідове обличчя. Але я туди не дивлюся, хоч і дуже хочеться. Дід дуже довго і голосно жує того оселедця, а потім, нарешті прожувавши, каже «він же, мабуть, і не пам’ятає діда, бо ж малим зовсім був, правда, Павлуша?» І тут мене ніби підкидає, бо оте «правда, Павлуша» ніби справді мені якось знайоме, щось таке тепле і щемке враз наповзає, і загадується щось із раннього дитинства, хоча, я й тоді ще дитина, але воно ще давніше, щось яскраве таке і радісне, і якесь сумне водночас, і мені чогось на очі навертаються сльози, все пливе, і я звожу на діда погляд, але нічого не бачу, бо ж в очах стоять сльози, і тільки чую, як мати кричить «ні, Паша, не дивись! ні, не дивись!», а я й радий побачити, але нічого толком не можу розгледіти, лише якийсь темний силует напроти вікна із запаленою лампадкою, і знову чую голос, але вже не материн, а діда, і він так голосно і з отим дивним теплом із дитинства каже «ну, шо, Павлуша, підеш із дідом гуляти?» І хоч голос важкий і якийсь дивний, але від нього і отого по-особливому вимовленого слова «гуляти» робиться так радісно і млосно і легко-легко, і справді хочеться іти гуляти з дідом, і тільки б’ється в голові неприємно-винувата думка, що чого ж це ми раніше з дідом не гуляли, як же це так, він же дід, як-не-як, а ми ото якось роками не бачимося і не гуляємо, і голос матері, яка чогось продовжує кричати «ні, Паша, ні, не дививсь», віддаляється, гасне, а в обличчя раптом б’є ота зимова свіжість і дивний забутий із дитинства запах, що нагадує випрані простирадла із загорнутою в них сирою землею...

Ну, а потім мене вже знайшли аж у лісі. Мати підняла всіх на ноги — і міліцію, і МНС, і навіть пожежних, хоча, здавалося б, до чого тут пожежні? Але вони тоді теж приїхали, бо пам’ятаю, що їхні червоні машини також стояли посеред засніженого лісу і тривожно блимали своїми мигалками, а поруч міліцейські і МНСівські. Народ гуде, а я нічого не розумію, бо останнє, що пам’ятаю, це як дід кликав гуляти. А тут уже ліс, і сутінки, і оці мигалки, і мати вся в сльозах, і труситься, але близько не підходить, тримається якось на відстані, і батько її заспокоює, а сам так на мене тривожно і сумовито дивиться, наче прощається. А тоді хтось крикнув, що оно — там він, і кілька міліціонерів одразу ж рвонули кудись у хащі і вже звідти гукнули, щоб