Читати книгу - "Будь мені тайною, Марина Тітова"

Десять хвилин. Двадцять... Я вже й зуби почистила й маску для волосся зробила! Однак кроки, які потупцювались у бік кухні, звідти назад не вертались — я прислухалась. Тож роблю висновок, що мене хтось вичікує. Бо не привид же там тупцюється! Я не вірю у потойбіччя.

Тож від розуміння, що на мене чекають, виходити з ванної ще більше не хочеться... Якщо це Харитон, то доведеться не солодко... Вислуховувати лекції про своє можливе неправильне дозування та графік приймання снодійного я не люблю, бо впевнена, що все роблю правильно... Та й не хочу, щоб він знав, що я припинила приймати снодійне, бо почала помічати ознаки залежності. А він такий, що змусить повернутися до них... А якщо це Сашко, то... То тим паче не кортить із ним зіштовхуватись.

Його бажання поговорити зі мною я не розділяю. А навіщо? Дізнавшись, що Саша вже розлучений, я що, маю кидати Харитона й впадати в його обійми? Пізно. Я заміжня. Він міг бути залишитися зі мною, коли була можливість розпочати нове життя, але не став. Повернувся до дружини. Де гарантія, що не повернеться знову? Тому ні. Жодних розмов. А я нічого змінювати не збираюсь.

Але ж не вічність мені тут сидіти?!

Що буде те й буде!

Покидаю свою засідку... І зупиняюсь у коридорі.

Світло на кухні не горить. Отакої...

І що це означає? Я щось наплутала? Недочула? Або повз ванну вже пройшли, або мені, ще чого, почулися ті кроки. Можливо, підсвідомо я боялася чатування Сашка, тому мені й примарилося те, чого не було?

Та що вже гадати. Вирішую, якщо небезпека минула, згадати за свій план і щось смачненьке з'їсти. Там тортик ще залишався. А після тривоги, яку я щойно перенесла, — це саме те, що потрібно.

Покволом опиняюсь на кухні. Помацки намацую вимикач бра, який ми встановили тут саме на випадок нічних пробуджень, щоб не вмикати повноцінне освітлення. І раптом...

Щось далеко не бра я намацала, а чиюсь... Голівоньку?!

— І як це розуміти? — спантеличуюся та шиплю пошепки, поки роблю другу спробу відшукати джерело штучного світла. Успішну, цього разу.

— Привіт... А що це тобі не спиться? — звертається, так само шепочучи, до мене нишпорка, котра несподівано прокралася на кухню й сидить тут партизаном тепер.

— А ти? Що ти тут робиш?! — випинаються мої очі з орбіт.

— Сиджу... І дуже сподіваюся, що ти мене не проженеш...

— Марфуш, поясни, — прошу пошепки у сестри свого чоловіка, котру ніяк не очікувала побачити тут о цій порі. — Що сталося?

Брюнетка з каре ховає свої очі додолу та кусає губи.

— Ми з Вадиком посварилися...

Приголомшена звісткою, я відсуваю найближчий стільчик від столу та сідаю біля Марфи.

— Так посварилися, що ти приїхала до нас? Ще й з дорожньою сумкою? — помічаю річ біля дівочих ніг у капронках.

— Я поспіхом збиралася... Ти тільки не сердься, що вриваюсь ось так до вас посеред ночі. Пам'ятаєш, ви залишали мені восени ключі, як ви до Таї їздили, щоб я квіточки поливала? Я щось забула їх віддати. От і стали у пригоді... Ви завжди кажете, що раді мене бачити, тож я до вас і подалась... Не виженеш? — скиглить благально моя зовиця.

— Таке придумала! Ще б я тебе гнала в шию в глуху ніч! — зникає мій шоковий стан і я мерщій кваплюсь обійняти родичку, близьку мені по духу.

— Ліку-усь, — раптово починає плакати на моєму плечі нічна гостя.

— Тихенько, моя мила. Тихше, тихше, — заспокоюю її та ковзаю рукою по дівочій спині. — Хочеш тортику? З ківі, апельсинками. І з чаєм. Я ромашковий тобі зроблю. А поки питимемо, ти мені все розкажеш.

Марфу довго вмовляти не доводиться. На солоденьке вона хапуча. Тож незабаром заварюю заспокійливий чай, подаю солодощі та готуюся вислуховувати сердешну.

— Даню ми відвезли до батьків на вихідні. Планували самі побути вдома, у багаття кохання хмизу підкинути... Я замовила їжу з ресторану, хотіла зробити романтік. І тут... — емоційно оповідає за чаюванням заплакана дівчина мого віку. — І тут замість замовлення сюрприз мені прилітає! Ситуація... Дзвінок у двері. Вадик у душі. Я гарно вбрана йду відчиняти. А на порозі замість салату з гребінцями та тигровими креветками й замість пасти с сьомгою стоїть... — ледь стримує Марфа емоції. — Стоїть якась розфуфирена "сільодка"! Вона бачить мене і заявляє: "Ти хто така і що робиш у квартирі мого Масіка?" Я в дикому шоці. Кажу, що я у своїй квартирі, в якій проживаю. А вона залітає до передпокою та починає бити мене своєю сумкою, яка, за відчуттями, напхана цеглою! І верещить: "Ах ти, курва! Зараз я тобі всі патлі повириваю!" Я починаю захищатися. Ну, як вмію. Ти ж знаєш мої навички у карате. Раз, два і вона на підлозі. А ця скумбріїна недокопчена починає ще дужче волати, погрожувати мені судом. Я ж прошу лише пояснити мету такого візиту та побиття. Вона й каже: "Ти спиш із моїм Масіком"... І тут саме з'являється мій Вадик. Бачить цю всю картину, прохає мене відпустити дівку, а її пояснити сказані слова. Я протестую, бо не хочу, щоб мою зачіску знову псували. Але де там! Словом, неохоче дослухалась свого чоловіка. Відпустила фіфу. А вона питає у Вадика. "А ти хто такий? І де Масік? У вас тут притон?" А далі... Якщо коротко, то з'ясувалось, що дівка помилилась квартирою. Ночувала вона якось у нашого сусіда-бабія й не запам'ятала добре номер квартири... Але то все нічого, проте, після цього всього Вадик звинуватив мене у недипломатичності. Мовляв, навіщо я з порогу всім заламую руки. Я у відповідь обурилася. Чому це він захищає не мене, а якусь "зальотну" дівку? Кидаю йому, так, між слів, ради гумору: "Що, сподобалась тобі ця шльондра?" Ну й тут Вадик вибухає. "Це знову твої ревнощі?" І бла, бла, бла... В результаті ми сваримося і я йду з дому...