Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

Я помітив це відразу. Після останнього випробування Айві була іншою. Її погляд, сповнений іскорок і емоцій, тепер був порожнім, відстороненим. Айві трималася від мене на відстані, мовчала більше, ніж раніше, і, здавалося, намагалася стати невидимою.

Моя свідомість повертається до її слів, кинутих майже зі зневагою: “ти – порожній”. У перший момент я відчув лише роздратування, потім – гнів. Але тепер, коли я дивився на її опущені плечі, коли її тиха присутність стала майже болісною, я зрозумів: щось у словах Айві зачепило мене.

Порожній…

Я згадую дитинство. Спогади відкривається, ніби хтось перегортає старий альбом. Інші діти бігали по двору, гралися, сміялися, кричали від радості, сварилися, плакали. Вони здавалися мені такими далекими. Я бачив їх, але ніби крізь скло.

Мені теж хотілося кричати, сміятися, бігати. Але я знав, що не можу. “Це слабкість,” — казав батько. Його слова завжди звучали різко, точно, без зайвих пояснень.

Я пам'ятаю, як мені хотілося заплакати одного разу, коли я впав на бетонну доріжку, обдерши коліно до крові. Інший хлопчик, побачивши це, закричав би від болю, побіг би до мами, яка б міцно обійняла його й сказала: “Тобі стане легше.” Але я затиснув зуби, встав і витер кров рукавом, бо знав, що вдома буде лише суворий погляд батька: “Будь сильним.”

Порожній…

Так я почувався, дивлячись, як інші діти проживають свої емоції. А я був закритий у своєму невидимому скляному коконі, де всі відчуття мали бути стерті, придушені. Там, у глибині душі, вони жевріли, але щоразу, коли я намагався доторкнутися до них, чийсь голос у моїй голові сказав: «Ні».

Я дивлюся на Айві, яка сидить на паркеті в кутку нашої кімнати, спершись спиною на стіну. Її погляд упертий у підлогу, руки обхопили коліна, і здається, що вона намагається стати маленькою, майже невидимою.

Її звичні емоції зникли. Вона більше не кричить, не сміється, не сперечається. Жива енергія, яка завжди контрастувала з моїм спокоєм, тепер здається вигаслою. Айві ніби спустошена.

Мені вперше незручно. Її мовчання ріже по-іншому. Зазвичай я шукав тиші, знаходив у ній комфорт. Але ця тиша... важка. Вона змушує мене думати.

Слова Айві звучали у моїй голові знову і знову:

— Ти порожній.

Я порожній? Чи завжди був таким? Може, вона права. Може, я втратив щось давно, і навіть не помітив, як це сталося.

Дивлюся на Айві й відчуваю дивний тиск у грудях. Щось нове. Невідоме. Це не страх, не тривога, не злість. Це щось інше, тепле й незручне водночас. Це бажання щось змінити, зробити щось, щоб вона більше не виглядала такою розбитою.

Я не розумію, що це за відчуття. Але цього разу я не тікаю від нього.

Мовчки підходжу до неї. Айві навіть не підіймає голову, лише краєм ока спостерігає за моєю присутністю. Вона здається ще меншою, ще вразливішою. Я нахиляюся й обережно торкаюся її плеча.

Вона здригається, ніби мій дотик був несподіваним.

— Айві, — кажуть я тихо. Її ім'я звучить дивно в моєму голосі, але водночас природно.

Вона не відповідає. Але я не чекаю на відповідь. Я опускаюся поруч із нею й, зібравши всю свою внутрішню рішучість, обіймаю її. Це було нелегко. Моє тіло відчувало опір, майже фізичний, але я змусив себе.

Айві завмирає. Я відчуваю, як напруга проходить крізь її плечі. У глибині душі я готуюся до того, що вона відштовхне мене, що її руки виштовхають мене назад у мою зону безпеки. Але цього не відбувається.

Навпаки, я відчуваю, як Айві обережно торкається моїх рук, які її тримають, і… притискається ближче. Її голова опускається мені на плече, і я відчуваю, як чуже дихання стає трохи важчим.

Ми сидимо так мовчки. Вперше в житті я не шукаю логіки. Це момент, коли пояснення зайві. Це мовчання, яке я можу прийняти.