Читати книгу - "Коефіцієнт надійності, Леся Найденко"

Ми заходимо всередину. Моє тіло обдає теплим повітрям з кондиціонерів, і я буквально готова молитися на них за це чудове відчуття. Сам торговий центр нічим не відрізняється від тих, що є у нас в Україні. Ну хіба що всі написи англійською, а цінники у доларах. Безмежні коридори з вітринами, острівці з ювелірними виробами та аксесуарами для гаджетів і, звісно, цілий відділ спортивних товарів більшу частину асортименту якого складає хокейна амуніція — тут таким товарам приділяють особливого, ледь не стратегічного значення.

— Гадаю, нам треба розділитися, — промовляю я, побачивши єдиний магазин зі знайомою назвою. 

— Навіщо? 

— Щоб кожен міг займатися своїми справами.

— У мене немає справ, — знизує плечима. Точніше, лише одним плечем — тим, що не болить. — Тому можу скласти тобі компанію.

— Ти ж казав Хантеру, що тобі треба купити щитки.

— Я дійсно так казав? 

— Ага.

— А… точно. Ну, знаєш, виявилося, що тут все одно немає потрібної марки. 

— Ти ж навіть не шукав! — закочую очі. 

— Ходімо, — бере мене за руку й тягне у найближчий магазин. — Там на вітрині чудовий светр!

Я намагаюсь ігнорувати той факт, що від його дотику вся моя шкіра вкрилася мурашками. Подумаєш, просто стискає мою долоню. Що тут такого? Можливо, у Канаді всі так ходять.

— Ось, — вказує на річ з різдвяного розпродажу. — Навіть зі знижкою!

Яскраво-червоний светр із величезною мордякою мультиплікаційного оленя. Замість звичайних рогів — гірлянди, що миготять різними кольорами, якщо натиснути на випуклий ніс тварини. 

— Боже мій… — я підіймаю його двома пальцями. Це ж найтяжчий гріх модної індустрії. 

— Якраз те, що тобі треба! — Олівер знімає його з вішаків та притуляє до мене. Довжиною светр сягає мені аж до колін, а ніс оленя опиняється в районі пупка. — Нарешті зігрієшся. Ще й підсвітка, на випадок, якщо десь заблукаєш. Гадаю, ти цілком здатна на це…

Він говорить з таким серйозним виразом обличчя, що я не можу зрозуміти — це жарт, чи я дійсно справляю враження людини з настільки жахливим стилем.

— Цей светр сподобався б моєму татові. Бо у ньому я точно не привертатиму увагу гравців і ніхто з навіть не подумає наблизитися до мене. 

— Бачиш? У ньому ще більше плюсів! Я теж буду радий, якщо хлопці перестануть звертати увагу на тебе, — каже, і відразу відводить погляд, наче ляпнув щось зайве.

— А вони звертають? 

— Ти — донька тренера. Заборонений плід. Це додає тобі особливої привабливості. Дехто навіть уклав парі, що наважиться поцілувати тебе на очах у Коваля. 

— Чому ж тоді ти і Хантер — єдині, хто досі наважився підійти до мене та заговорити, не дивлячись у підлогу? 

— Хантер теж не поспішав би говорити з тобою, якби не мав страховки в особі мами.

— А ти? У тебе яка страховка? 

— Я просто сміливий і люблю ризикувати, — випинає груди. — Це в додаток до моїх чеснот.

— Ну, знаєш, не кожен ризик можна похвалити. Інколи — це проста безвідповідальність, — я киваю на його плече.

Олівер зітхає. 

— У мене все під контролем, — його обличчя робиться серйозним, але вже за мить він знову посміхається. — То як щодо светра? Беремо? 

— Тільки якщо ти візьмеш такий самий, — заперечую я.

— Хм… А дійсно, чому ні? — він обирає більший розмір, несе на касу й, оплативши, відразу переодягається у нього. — Шикарно. Чи не так? 

Треба визнати, що з його статурою навіть сміттєвий пакет виглядав би привабливо. Якщо ти під два метри зростом, маєш сталеві біцепси та рельєфний прес, можеш носити що завгодно та навіть не сумніватися у своїй привабливості. 

Звісно, Маккею я в цьому не зізнаюся. 

— У тебе на грудях розтягнувся малюнок, — промовляю, оглядаючи його, —  і тепер цей олень виглядає так наче його бджоли покусали. 

— Ти обіцяла взяти собі такий самий! А, знаєш, — знімає з вішака ще один, — я сам тобі куплю. Буде на згадку про мене. 

— Дякую. Тепер кожен раз, коли я бачитиму пришелепкуватого оленя, то думатиму про тебе.

І попри це Олівер все ж таки оплачує ще один светр та вручає його мені. 

— Куди далі? 

— Мені потрібна тепла піжама, але я не впевнена, що хочу обирати її у твоїй компанії, — виходжу з магазина, та раптом зупиняюсь. — На бога, ти ж не гулятимеш у цьому светрі торговим центром?

— Чому ні? 

— Бо на тебе всі дивляться!

І це правда. Я не перший раз помічаю, що його проводжають пильним поглядом. 

— Вони дивляться на мене, бо впізнають воротаря Орланів, — шепоче мені на вухо Олівер.

— Та годі. Невже ти місцева зірка? 

— Так, — відповідає без жодного сумніву. 

— Ага, повірила… 

Олівер підходить до хлопчика, який стрибає на місці, тримаючи маму за руку. Я була готова дати голову на відсіч, що причиною його захвату стали гірлянди на рогах оленя. Аж раптом малий вигукує:

— Містере Маккею! Можна з вами сфотографуватися?

Мені не вдається приховати здивування. Я з круглими очима спостерігаю, як Олівер фотографується з хлопчиком, а потім залишає автограф на сумочці його мами. 

— Нічого собі… — видихаю, коли він повертається.

— Можливо, тепер ти зрозумієш, наскільки важливе місце у моєму житті займає хокей.

Тепер розумію.