Читати книгу - "Світован. Штудії під небесним шатром"

Підвели стриженого хлопчика; його спалені на сонці ніс і вуха лущилися. Мати аж щулилася від розгубленості.

— Пропав голос у дітвака. Два дні вже ні слова…

— Значить, говорив доти більше, ніж треба, — старий притамував усміх.

— Троскотало, що там казати. Але я боюся, бо вже два дні дітвак не говорить. Може, чогось напудився?

— Хіба жаби. В ріці перекупався твій легінь.

— А й правда, безголосий прийшов із ріки.

— Звари йому на малому вогні дві терті морквини в молоці. Проціди, моркву най з'їсть, а молоко тепленьке пити протягом дня. І завтра так, і позавтра. На підборідді в нього вузол запалився, то прикладай на те місце свіжозамішений коржик: дві жмені грубої муки, варішка меду. Двічі на день прикладай. А ти, збитошнику, — повернувся до малого, — коли заговориш, слідкуй, що говориш. І щоб ні слова матері накриво, бо стратиш голос повторно. Річ не спроста відбирається. А тепер біжи, бо я ще хочу повісти матері двойко слів … Чому, невістко, про свою головну журу мовчиш? Чим гризешся?

— Чоловіком. Блудом пішов. Прихоплює на стороні.

— Біда. Та що тут урадиш?! Пусти заволоку на всі чотири вітри. Пес, котрого в'яжуть, рветься з двору. Перебіситься — вернеться. А не вернеться — знаття, що се не його двір. І тобі втрата невелика. А до ворожок не ходи! Ще гірше буде, і тобі, і йому, і дітвакові. Сама видиш. Ліпше помолися за його любасок. Гадаєш їм, нещасницям, легко — лизати з чужого тареля? Помолися сердечно, молитва все загладить…

Мені незручно було стояти на видноті й слухати розмови. Я поліз на хлівець, щоб перетрусити на сушці зілля. Віконце виходило якраз на кадуб, і звідси було видно й чути, що там діється.

Худорлявий, виснажений чоловік жалівся на кольки. Старий дав йому пожувати якусь бадилину й попросив виплюнути. Глянув на слину і сказав:

— Печінка біду робить. Треба їй годити. Запарюй м'яту, насіння кропу, піщаний безсмертник, полин і запивай їду кількома ковтками. Їж те, що малі діти їдять. А до їди споживай ложку шипшинового сиропу. У півлітра теплої води всипати півкілограма цукру і потовчених ягід шипшини, настояти два тижні. Будеш себе доглядати — печінка оживе. Доста, щоб її крихітна частка з ніготь була здоровою, — і відновиться вповні.

Міцний дідуган у крисані з пером показав свою грижу, що ріжком випнула сорочку.

— Запущена, треба різати в шпиталі, — виголосив присуд лічник. — Я лише годен зробити полегшу на який тиждень, щоб ви дійшли своїм ходом.

Вклав діда на волову шкуру, підпалив під баночкою овечу шерсть, перевернув її і приклав до живота. Накрив онучкою. Час до часу повторяв це знову. Дід лежав, блаженно закотивши очі.

Пишнотіла челядина, трусячи грудьми, жваво шепотіла Світовану щось на вухо. Розхвильована, аж бордова. Він подав їй бляшанку і велів принести сечу. Когось попросив розпалити за піччю ватерку. Тим часом слухав іншу хвору — молоду, струнку, гарно вбрану, явно міської виправи. Нарікала на втомлюваність, головний біль. Коли багато ходить, віднімає ноги, синіють жили. Старий повернув її проти сонця, роздивлявся на просвіт вуха. Тоді сказав:

— У вас, паніко, густа кров.

— Як густа? — стрепенулася жінка. — Звідки ви знаєте?

— Ви знаєте. А я лише догадуюся.

— Добре, — опанувала себе. — Що я маю з цим робити? Я заплачу за будь-які ліки.

— Ваші ліки дуже дешеві — вода.

— Яка ще вода?

— Ліпше кринична, ще ліпше — лісова, в якій плавають саламандри. Споживайте її ситно, більше, ніж каже спрага. Скільки ви п'єте води?

— Не п'ю я воду. Я можу дозволити собі компоти, чай, кисіль.

— Се їда. А пиття лиш одне — вода. Пийте її, куди не повернетесь, дрібними ковтками пийте. День починайте водою і нею звершуйте його. Кров дістане своє і побіжить, як сей потічок. І голова перестане боліти. Але на початках можна їй зарадити корицею. Малу ложечку розколотіть у горнятку теплої води з медом. Ковтайте щогодини, доки не мине біль.

Прийшла з накритою лопухом бляшанкою опасиста молодиця. Старий прилаштував посудину до вогнища. Постояв над нею якийсь час, а тоді коротко відтяв:

— Ідіть собі з гораздом!

Жінка розчаровано залупала дрібними очками в жирових напливах щік і брів:

— І що, няньочку-батечку, лікуватися мені не треба?

— Треба. Рецепт вам — менше їсти.

— На скільки менше, спасику мій?

— На відро, — кинув через плече старий.

Гуртик здригнувся стриманим сміхом. А я млів на своєму сідалі. Млів не стільки від дурманного духу зілля, скільки від баченого. Мені відкрилося неймовірне дійство цілительства — відкритого і простого аж до примітивності, що дивним чином розвінчувало загадковість хвороби, розвіювало первісний страх перед нею.

Двоє сиділи по пояс у перегаченому мочилі, а їх родичі нагрівали в паленищі каміння й рогатинами підкочували до води. Кругляки шипіли, пускали нурт бульок. Вільні руки товкли у ступі насіння льону і звіробій, щоб накласти чоловікові на ошпарену окропом ногу.

Світован сам підкликав із громади людей, коротко слухав їх, щось сам казав, декого одразу ж відпускав, комусь виносив із хатини пакуночок чи баночку, когось укладав на волову шкуру. Часом відтягував повіки, оглядав язик, шкрябав акацієвою шпичкою шкіру, висмикував волосину й кидав її на воду — пильно придивлявся. Або підносив її до полум'я. Чи просто прикипав поглядом до якогось хворого місця і мовчав.

Цілитель, іншого слова не доберу, тут же в химерний спосіб робив аналізи, сходу ставив діагнози, називаючи їх простими, ба навіть кумедними, словами, називав лік, якщо він був доступний хворому, або давав свої трунки. Інших відпроваджував із напуттям, що «здорове тіло, як здорове яблуко, не без червака — всяко дає себе чути, бо не мертве». І аби не виходило, що марно набили сюди дорогу, насипав їм на дорогу наколотої солі зі скелі. І люди верталися просвітлено-втішені, несучи з цієї гори в білих носовичках бурі солоні кристали. Кристали нової надії.

Коли сонце стало сторчма білим колом, старий облив руки і ноги водою і сів під явором. Не їв, не пив, сидів із приплющеними очима. Решта людей, що дочікували своєї черги, нерішуче діставали вузлики з перекускою. Цоркнуло скло об скло — то їздовий відкоркував пляшку.