Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

Уроками фізкультури тренер не цікавився, його не впирало вести класні журнали, розробляти програми і складати плани на чверть. На урок він приходив із м’ячем (шкіряним, справжнім шкіряним м’ячем!), кидав нам його, як шматок сирого м’яса шавкам, і ми вже мотузили його по стоптаному майданчику, б’ючи вікна першого поверху своєї школи, рвучи футболки одне одному й запускаючи його – цей м’яч – у безкінечне сонячне небо вісімдесятих. Директорка школи Тренера остерігалася й не чіпала – він був кандидатом у майстри спорту, його любило районне начальство, оскільки він тягнув, як міг, на собі головну команду міста. До того ж Тренер постійно був піддатий і на субординацію особливо не зважав, тож директорка кожного разу лише скрушно зітхала й кликала вчителя праці, аби той вставив скло. У Тренера були свої уявлення про успішність і шкільні плани. Він виставляв нас проти всіх навколишніх шкіл, ми перемагали, після перемоги Тренер приносив на заняття повну кишеню значків ГТО другого й третього ступеня й роздавав нам замість оцінок. Ми були прибабаханими не менше за нього, і всі ці значки справді носили, не те щоб вони для нас багато важили, просто це були як зірки за збитий літак. Пам’ятаю, у якийсь момент я носив на своїй шкільній формі близько десяти значків ГТО. Потім я обламався й викинув їх. Разом із формою, до речі.

Поступово Тренер почав брати нас у дорослу команду. Крім нього там грало ще кілька серйозних гравців із міського клубу, його колеги по аутсайдерству. Загалом це було порушення регламенту, вони не мали права грати за нашу любительську команду, але кого це обходило. Наші виїздили автобусом на той чи інший колгоспний стадіон, де громили нещасних місцевих комбайнерів, які розпачливо не встигали за нашими, навіть ноги їм поламати не вміли – ноги вони ламали собі. Наші вели зазвичай із такою форою, що десь під кінець гри Тренер міг випустити й нас, молодих. Тут уже комбайнери відривалися на нас по повній, проте часу, аби виправити становище, уже не було, ми перемагали, відчуваючи свою безпосередню причетність до загального успіху. Дорослі чоловіки не стримували себе й дивилися на нас із ненавистю, не розуміючи – чому саме ми перемогли, це було щось більше, ніж спорт. Тренер ходив і збирав нас по полю. «Пішли, – говорив він, – нічого тут робити, серед цих костоломів». Ми вантажилися в автобус, який швидко наповнювався запахом мокрих гетрів і спітнілих наскрізь футболок, запахом шкіри й пропитих чоловічих тіл, наш футбол завжди відгонив спиртом. Тренер мав касу – профспілки офіційно платили кожному учаснику матчу щось близько трьох радянських карбованців, це були вже бабки. Тренер і нас великою мірою брав для кількості, тому що на кожного з нас, незалежно від нашої користі для цих змагань, згідно зі справедливою радянською системою розподілу теж припадало по три карбованці. Гроші Тренер, ясна річ, нікому не віддавав, він брав усю суму й купував дві банки самогону, шість літрів бронебійного, вибухонебезпечного сему, які він відкривав і який ми випивали просто в автобусі, разом зі старшими колегами по м’ячу, разом із легіонерами з міського клубу, разом із нашим Тренером і Вчителем.

Ми приповзали додому, але навіть у такому стані мало чого боялися. Батьки не наважувалися нас чіпати, у нас була залізна відмазка – ми займаємося спортом, причому робимо в цьому напрямку очевидні успіхи. У якийсь момент ми забили на все – ми забили на навчання, на кіно й телебачення, на батьків і родини, навіть на секс забили, себто в нас його й не було до цього, сексу-то, а тут ми на нього ще й забили: який секс – ми кожного дня ганяли наш шкіряний м’яч, до отупіння, до темноти в очах, до одурі, до абсолюту. Ми витоптали наше поле до чорного сухого пилу, ми збивали шипи з наших бутсів, на наших футболках проступала сіль і не видно було номерів, але ми знали наші номери напам’ять, і це було найважливіше на той момент для нас знання. Усе це мало врешті закінчитися.

Якось Тренер попросив кількох із нас зіграти за одну з заводських команд, пообіцяв, що крім нас прийдуть іще кілька його друзів-легіонерів. Ми погодились. Легіонер прийшов один. Проти нас виставили справді серйозну команду. Вони нас просто задавили. Я стояв на воротах, і до кінця гри мене ледь не вбили. Наприкінці легіонер на нас іще й образився, пацани – сказав – грати не вмієте. Ми йшли додому й намагались не дивитись одне одному в очі. Настільки опущеним я себе ще не відчував. Після цього моя любов до Тренера дещо спала.

Але річ не в цьому. Знаєте, що з ним сталося? Не повірите. Це вже коли я закінчив школу, а він майже не грав. Він трахнув нашу шкільну прибиральницю. Чесне слово. Прямо на матах у спортзалі. Разом із учителем праці (себто учителя праці він не трахав, вони разом трахнули прибиральницю). Разом вони й лікувались у венерологічному диспансері, разом їх і звільнили з роботи. Думаю, він не надто цим і переймався, не знаю, як там прибиральниця, а для нього, очевидно, це не було справою життя, свою справу він робив на полі, виводячи нас на жорстку колючу траву розбитих стадіонів, витягуючи нас за собою в наше майбутнє, даючи нам – уперше в житті – можливість відчути себе переможцями. Це нереальне відчуття від забитого голу, коли ти ще нічого у своєму житті не бачив, ти, на відміну від Тренера, ще не здогадуєшся, яким паскудним і невдячним може це життя бути, але ти вже знаєш, що потрібно, аби відтрахати його – це життя – по повній програмі, відмахати його, наскільки стане сил, – прокидаєш собі по флангу, обходиш їхнього правого опорного, увалюєшся в штрафну й хуячиш в обхід воротаря в дальню дев’ятку!

Ти, до речі, спробуй як-небудь при нагоді.

87-й. Пошта

Поштове відділення викликало в мене