Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник 📚 - Українською

Читати книгу - "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"

298
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник" автора Сергій Вікторович Жадан. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 20 21 22 ... 57
Перейти на сторінку:
нервовий розлад. Я вже був достатньо незалежним у своїх висловлюваннях і поведінці, дозволяв собі мати власну точку зору, і в мене було хобі. Я був футбольним фанатом. Я листувався з десятком таких само неврівноважених типів, котрі вважали себе футбольними фанатами й адреси котрих я знайшов у газеті. Ось ви зараз запитаєте, про що можуть листуватися футбольні фанати. Мене це теж спочатку цікавило, першого листа я написав радше з почуття внутрішнього протесту – і раптом отримав відповідь. Для мене відкрився дивовижний поморочений світ футбольних фанатів. Футбольні фанати збирали різне лайно, кількість якого визначала рівень їхнього фанатизму – програмки з футбольних матчів, клубні вимпели, довідники, значки, календарики, інший канцтоварний неліквід. Була ціла каста дилерів, які скуповували весь цей непотріб і перепродували втридорога таким даунам, як я, грубо користуючись із того, що я, скажімо, сам усі ці програмки й вимпели дістати не міг. Мені сподобалося бути фанатом, я відчував, як із кожним значком і з кожним вимпелом життя моє стає все більш повноцінним і внутрішньо виправданим. Дуже швидко пристрасть моя набула загрозливих форм і відтінків. Зранку я намагався себе чимось зайняти, убивав, як міг, чортові години, очікуючи, коли з’явиться листоноша. О четвертій по обіді він приходив. Якщо листів не було, день був безнадійно втрачений. Я намагався заглушити свій розпач, переглядав уже накопичені вимпели й програмки, ніжно перекладав їх із купки в купку, витирав із них пил і чекав наступного дня. Наступного дня листів знову не було. Я нервував і злився. Якщо листів не було й на третій день, я йшов на пошту. На пошті мене вже всі знали. Я натомість вивчив, коли саме завозять свіжі газети й листи, як довго їх перебирають і сортують, коли саме виходить наш листоноша, як швидко він на своєму велосипеді об’їжджає довколишні вулички й коли його слід чекати біля нашої поштової скриньки. Листоноша мене побоювався, я був дивною дитиною, яка, на його думку, надто нетерпеливо чекає на пошту, надто розпачливо реагує на відсутність листів і надто експресивно розриває отримані конверти. Листоноша нервував, коли мене бачив. Я, коли бачив його, теж нервував. Ми не любили одне одного, за рік мого активного футбольного фанатства ми були виснажені й внутрішньо розчавлені. Листоноша не міг зрозуміти, як можна бути таким ушльопком, я ж був про нього такої самої думки. Іноді я отримував повідомлення і йшов забирати посилку з вимпелами безпосередньо на пошту. Листоноша опинявся в пастці. Діватися йому було нікуди. Звечора він приносив мені повідомлення і швидко тікав на своєму велосипеді. Я йшов до нього додому й вимагав видати мені мою посилку негайно, оскільки ще не пізно й об одинадцятій вечора цілком можна піти на пошту і віддати мені мою посилку. Листоноша зловтішався в душі, але зовні тримався ввічливо й спокійно, говорив, що пошта працює до шостої, а об одинадцятій він туди нізащо не піде, хай його хоч розстріляють. Я б зробив це з великим задоволенням. Натомість я йшов додому, а листоноша миттєво зачиняв за мною двері, підбігав до вікна й затравлено дивився мені вслід. Наступного ранку я зустрічав його біля поштового відділення, він помічав мене ще під’їжджаючи, робив коло й хотів було їхати назад, але брав себе в руки, стримано вітався, закочував велосипеда на ґанок і відчиняв навісний замок на дверях пошти. Я заходив слідом за ним і відразу збуджувався – у ніс било запахом пошти, запахом справжнього поштового відділення, це був особливий запах, я зараз згадую його й знову, до речі, збуджуюся, це моя дитяча травма: хтось заставав своїх батьків за заняттями любов’ю, хтось забігав у душ і бачив там старшу сестру без ліфчика, когось зґвалтували в дитинстві суворі піонервожаті, а я потрапляв до пошти, і все – життя моє ламалося й летіло к бісу, я жадібно вдихав запах силікатного клею, запах свіжих газет, запах сургучу, темно-малинові згустки якого, мов сонця, прикрашали бандеролі. Я зачаровано стояв посеред маленької кімнатки поштового відділення, з-за прилавку на мене перелякано дивився листоноша, він хотів, аби я якомога швидше пішов звідси, залишивши його сам на сам із його неврозами, але я не поспішав, я стояв посеред кімнати й розумів, що життя фантастичне й попереду в мене щасливе майбутнє, що в мене є мета, і що я обов’язково коли-небудь цієї мети досягну, і ніхто, ніхто й ніколи, навіть цей листоноша, не зможе стати мені на заваді. Я забирав посилку і йшов додому, ще деякий час відчуваючи на руках запах сургучу. Так пахне радість.

Через рік я розчарувався у футбольному фанатстві й спалив усі свої програмки й вимпели.

Ще через рік я познайомився з цікавим типом, Шурою. Шура був мажором, наскільки це було можливо в наших сільськогосподарських умовах, і мав усі задатки побутового алкоголіка, що в наших умовах було більш природньо. До мене він ставився з симпатією, називав мене Леніним, казав, що я розумний, як Ленін, я не заперечував, до Леніна ми ставились нейтрально. І ось із Шурою був пов’язаний такий випадок на пошті.

Утративши будь-який інтерес до футбольного фанатизму, я так само охолонув і до самої пошти, пошти як поняття, як осердя моїх дитячих страхів і переживань. Натомість Шура отримував час від часу на пошті грошові перекази, у нього був дідусь, він жив у Києві й Шуру балував, але намагався триматися від нього на відстані. Іноді він присилав Шурі бабки. Шура, нічого не кажучи батькам, бабки просаджував у першому кооперативному гриль-барі, іноді беручи мене з собою. І ось, отримавши якось повідомлення про черговий переказ, він зібрався, надягнув свій новий понтовий костюм «адідас», такі тоді саме були в моді, узяв із собою касетний плеєр, натягнув фірмовий блайзер і пішов. «Шуро, – кричить йому з кухні мама, – виведи Стьопу!» Стьопою звали їхнього пса, боксера. Це був єдиний боксер у місті. Він коштував купу бабок, його берегли й не виховували. Стьопа був тупий, як усі боксери, але, крім того, він був іще й агресивний, теж, зрештою, як усі боксери. Одного разу, коли Шура вигулював його в парку неподалік від дому, Стьопа впіймав і задушив чиюсь таксу. Шура дав тоді йому по голові, а таксу заховав у коробку з-під спагеті й залишив біля під’їзду. Почувши мамин крик, Шура неохоче взяв собаку й пішов. По дорозі він зайшов до гриль-бару й випив. Біля пошти він зайшов у магазин і випив ще. Прив’язав

1 ... 20 21 22 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Anarсhy in the Ukr. Луганський щоденник"