Читати книгу - "Інтернат"

— Якого, блядь, дєдушку? — починає заводитись білявка. — Ти шо, кинув її?

— Ну, ви ж побігли, — Паша поправляє окуляри, всією п’ятірнею, дещо незграбно. Йому й далі відгонить мокрою псятиною, і враження таке, що на нього дивляться з темряви відразу кілька пар очей. І тут ця блондинка.

— Ти ідіот? — кричить білявка й ще болючіше штовхає його кросівкою, цього разу в литку. — Ти шо, блядь, ідіот?

— Вона ж порожня була, — захищається Паша.

— Ти шо, рився в ній? — ще більше розлючується білявка.

— Та ні, — перелякано відказує Паша.

— Ідіот! — кричить білявка. — Давай, іди, шукай!

Паша справді, як ідіот, підводиться, шукає рюкзак, надягає його, збирається йти.

— Сядь! — кричать йому з темряви. Паша пізнає голос Віри. — І ти теж сядь! — кричить Віра, мабуть, білявці. — Сядьте, обоє. Жити набридло?

— Це вам тут усім жити набридло, — люто сичить білявка, розвертається й навпомацки рушає на вихід. — Ідіоти, — говорить на прощання й зникає в проймі дверей.

— Її зупинити треба, — говорить Паша невідомо до кого.

— Сиди, — повторює Віра вже зовсім близько, підповзає, знаходить його руку, тягне вниз, на себе. — Сиди. Затихне — підеш знайдеш. І її, і її валізу.

Паша слухняно сідає. Віра притискається до нього, ніби їй холодно, і в Паші таке відчуття, що до нього знову повернувся його вокзальний пес, тільки пахне від нього свіжою водою й жіночим теплом. Зрозуміло, що їй зовсім-зовсім не холодно. Сидять так, притулившись одне до одного, Паша хоче щось сказати, але боїться, що його всі почують і не так зрозуміють, тому просто мовчить. А вона несподівано лізе рукою в широкий рукав його куртки, залазить йому під светр, торкається його замерзлого зап’ястя, торкається його шкіри, мовчки, нічого не говорячи. І Паша зважується, і хоче теж знайти її руку, торкнутися її зап’ястя, аж раптом у темряві, просто над ними, чути жіночий голос:

— А де наш провідник? Його хто-небудь бачив?

Віра тут-таки прибирає свою руку, ніби нічого й не було. Швидко підводиться. Паша теж підводиться, знову присвічує мобільником. Перед ним стоїть Аннушка, з-за її спини визирає мама. Стоять і вимогливо дивляться на Пашу.

— Де він? — питають вони Пашу.

— Не знаю, — відповідає той.

— А хто знає? — холодно перепитує Аннушка. І мама, хоч і не питає нічого, теж дивиться холодно й вимогливо.

— Да немає його давно, — всі повертаються на голос: під стіною сидить жінка, яка весь час ішла першою. Поруч неї стоїть мішок. Паша спрямовує світло в її бік, встигає помітити зламані підбори на черевиках.

— Світло прибери, — говорить йому жінка й продовжує: — Немає його, уїбав він. Відразу ж і уїбав.

— І що тепер? — Аннушка вимогливо питає вже її.

— А я знаю? — відповідає їй на це жінка.

З темряви виходить і дідусь із онукою. Дідусь виглядає зовсім невесело: спирається на плече малої, тримається за груди, важко дихає.

— Іти треба, — каже старий до Паші.

— Йому лікар потрібен, — додає мала, теж звертаючись до Паші.

— Де ти його тут знайдеш? — незадоволено питає жінка з темряви.

Всі мовчать. Паша відчуває, як розряджається мобільник.

— Треба звідси йти, — говорить до нього Аннушка. Говорить із притиском, ніби Паша не розуміє важливості її слів.

— Ну, так а шо я можу? — питає Паша.

— Ви — єдиний тут мужчина, — пояснює йому Аннушка.

Мама її не заперечує. Натомість заперечує сам Паша, мовляв, як же, киває він у бік старого. Але старий у відповідь лише відчайдушно кашляє й махає рукою: ви, ви єдиний, я пас.

— Треба йти, — повторює Аннушка.

— Так, треба йти, — погоджується Віра. — Поки тихо.

А за стіною справді тихо. Навіть білявки не чути. Паша думає піти пошукати її, але всі обступили його тісним колом, не вирвешся. І ось він стоїть, як батюшка, до якого залишились питання після проповіді, й думає: це ж відповідальність, це ж яка відповідальність — вести в темряві маловідомих людей у незрозумілому напрямку. Паша до такого не звик. Він навіть за свій клас не відповідав, звик списувати все на дитячу ініціативу та самостійність. І вдома ні за що не відповідав. Удома за все відповідала сестра. А коли сестри не було, то й відповідати за щось особливої потреби не виникало. А тут раптом ціла купа жінок, дітей та інвалідів, яких треба кудись вести.

— Добре, — зважується Паша. — А куди ви йшли?

— Да чорт його знає, — хрипко відповідає з кутка жінка без підборів. Підводиться, піднімає мішок, підходить до Паші. — Малий сказав, що виведе, ми й пішли.

— Мені додому треба, — тихо з темряви озивається дівчина з возиком. — Мене чекають, не знають, де я.

— А живеш ти де? — питає її та, що без підборів.

— Біля п’ятої школи, — відповідає дівчина.

— Так це в інший бік, — заспокоює її та, що без підборів. — Якого чорта ти сюди попхалась?

— Не знаю, — починає плакати дівчина. — Сказав виведе, я й подумала, що виведе. Мені додому треба, — нагадує вона.

Паша дивиться на її возик, пакований зимовими речами й пляшками з мінеральною водою, і зважується.

— Ладно, — каже, — пішли. Вийдемо до розвилки, біля м’ясокомбінату, а там — хто куди. Да?

— Да, — каже йому та, що без підборів, і з брязкотом підважує на спину мішок.

— Да, — тихо й невпевнено говорить дівчина з возиком.

— Да, да, — нетерпляче говорить мала, — пішли вже, скільки можна.

— Да, — останньою говорить Віра.

Паша розвертається й рушає вперед, підсвічуючи собі ліхтариком.

— Ей! — кричить йому в спину Аннушка.

Паша зупиняється.

— А ти що, світло не вимкнеш?

— Так я нічого не бачу, — пояснює їй Паша.

+

Через вибите вікно вибираються на повітря. Спочатку довго з рук у руки передають маму. Паша тримає вгорі, Аннушка ловить на вулиці. Потім Паша спускає возика. Дідусь покашлює, але дивиться на нього, як на героя. Вибираються на трамвайні рейки, йдуть ними. Так принаймні безпечніше: хто надумає мінувати трамвайні маршрути? Але рейки за якийсь час завертають у бік проспекту. І тут думки розділяються. Паша радить на проспект не ходити: там прострілюється все, говорить. Краще йти праворуч, там має бути пішохідний місток через колії, з того боку починається приватний сектор, там точно ніхто нікого не знайде. Говорить Паша не надто переконливо, оскільки й сам розуміє: йти через місток він агітує передусім тому, що так до інтернату ближче. А брехати він просто не вміє, він же вчитель. Куда? — перебиває його жінка з мішком. — Куда ти підеш? Там вчора ще танки стояли, коло мосту. Ти