Читати книгу - "Захоплення темного серця, Зоя Кіт"

Ресторан, у який привіз її Вадим, розташовувався прямо на березі моря. Велика дерев'яна тераса виходила на воду, а легкі білі штори ледь ворушилися від теплого морського бризу. Всередині було камерно: кілька столиків, приглушене світло, ідеально підібрана музика — легкий джаз у виконанні саксофона.

Вечір тільки починався, але заклад уже був майже заповнений. Пари, друзі, кілька бізнесменів, які неспішно розмовляли за келихами вина. Усе здавалося продуманим до деталей — від вишуканого сервірування столів до тонкого аромату цитрусів і моря в повітрі.

— Гарний вибір, — зауважила Зоряна, коли вони зайняли столик біля самого краю тераси. Перед ними відкривався краєвид на море, яке в сутінках набуло глибокого синього відтінку, ніби наповнилося чорнильними хвилями.

Вадим відсунув для неї стілець і сів навпроти.

— Тут затишно. І кухня чудова.

Вони швидко обрали вечерю: морські гребінці в білому вині для неї, стейк із тунця для нього. До цього — легкий салат із цитрусовими та келих шардоне.

— До речі, ти більше любиш червоне чи біле? — поцікавився Вадим, трохи крутячи келих у руках.

— Залежить від компанії, — загадково посміхнулася Зоряна.

— Цікава відповідь.

— А ти?

— Біле вино для легких вечорів, червоне — коли хочеться глибини.

— Тобто сьогодні настрій легкий?

Він ледь помітно кивнув.

— Поки що.

Зоряна відчула тепло, яке не мало нічого спільного з вином.

— Розкажи щось про себе, — сказала вона, відставляючи келих. — Ми цілий день говорили про бізнес, а тепер я хочу знати, хто такий Вадим Соболь поза роботою.

Він на мить задумався.

— Я виріс у родині, де працювали всі. Батько будував компанію з нуля, мати була дизайнеркою, але зрештою теж приєдналася до сімейного бізнесу. Тож у дитинстві я бачив більше цифр, схем і матеріалів, ніж іграшок.

— І тобі подобалося?

— Спочатку ні. А потім я зрозумів, що мені просто потрібен баланс. Тому з’явився спорт.

— Який?

— Теніс.

— Серйозно? — Зоряна здивовано підняла брови.

— Граю з дитинства. Навіть думав зробити це професією, але…

— Але бізнес затягнув?

— Щось таке.

Вона на мить уявила його на корті: засмаглого, зосередженого, швидкого. І чомусь ця картинка їй сподобалася.

— Можеш мене навчити?

Вадим усміхнувся.

— Ти готова прокидатися о шостій ранку для тренувань?

— Нізащо.

— Тоді доведеться шукати компроміс.

— Наприклад?

— Вечірні заняття. Але попереджаю: я вимогливий тренер.

— А я — не найтерплячіша учениця.

— Буде цікаво.

Вони засміялися.

До того часу, коли вечеря підійшла до кінця, вони встигли проговорити про улюблені фільми, музику, навіть про дивні дитячі звички.

— Коли я була малою, уявляла, що працюю в ткацькому цеху, хоч туди мене не пускали, — поділилася Зоряна. — Могла сидіти годинами біля входу, слухаючи, як гуде обладнання.

— Ти була маленькою мрійницею.

— А ти?

— Я був дитиною, яка завжди прагнула контролю. Навіть у п’ять років планував, скільки іграшок візьму із собою на прогулянку.

— Смішно. Але якось навіть мило.

Вадим уважно подивився на неї.

— А ти знала, що коли смієшся, у тебе з’являється маленька ямочка біля губ?

Зоряна відчула, як серце зробило зайвий удар.

— А ти уважний.

— Це корисна якість.

Зоряна зробила ковток вина, приховуючи усмішку.

Вийшовши з ресторану, вони ще не хотіли розходитися. Ніч була теплою, над морем висів тонкий серп місяця, а хвилі тихо накочувалися на берег.

— Пішли до води? — запропонував Вадим.

Вони зняли взуття й ступили на м’який, ще теплий після сонця пісок. Вода торкнулася їхніх ніг прохолодним дотиком.

— Ой! — Зоряна зі сміхом відскочила, але хвиля все ж обмочила її поділ шортів.

— Треба бути швидшою, — зауважив Вадим.

— Це виклик?

— Швидше спостереження.

— А якщо я тебе зараз оббризкаю?

Він посміхнувся.

— То доведеться відповідати тим самим.

Зоряна грайливо набрала воду в долоні й плеснула на нього. Вадим зреагував швидко — відступив назад, але краплі все ж досягли мети.

— О, тепер ти нарвалася.

— Спробуй, — кинула вона й кинулася бігти вздовж берега.

Вадим наздогнав її швидко, схопив за руку й потягнув ближче. Її груди стикнулися з його футболкою, ще теплою після вечірнього повітря.

Вони обоє дихали швидко, обличчя розділяли лічені сантиметри.

— Ти вмієш створювати проблеми, — хрипло сказав він.

— Я? Це ти почав.

Його губи ледь смикнулися.

— Будь обережна, Зоряно. Я граю серйозно.

Вона відчула, як гаряча хвиля пробігла спиною.

— А я не боюся грати.

Декілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Потім Вадим відпустив її руку, ніби даючи вибір.

Зоряна посміхнулася, відступила на крок назад і кинулася далі бігти берегом.