Читати книгу - "Природний роман та інші історії, Жорж."

— Там золото дешеве.

— Наскладав грошей, і ми справили таке весілля, що гай шумів. А потім, коли довідався, що я вже не дівчина, як розкричався… Що я йому брехала, що він там жінки пальцем не торкнув, гарував по дві зміни, і з нього там інші кпили, що він, мовляв, так мені вірить і ввихається задля мене, а я там собі розпустила хвіст. Три місяці мене не займав. На третій дочекався, коли в мене будуть місячні, і ми вперше лягли разом. «Я, — каже, — не зміг бути для тебе першим, так що тепер кожного разу нам буде, як уперше». Всі п’ять моїх критичних днів він із мене не вставав. У мене дуже болісний цикл, і я хлипаю, кричу, вириваюся. А йому цього тільки й треба. Хочеться йому, щоб виглядало так, ніби я незаймана.

— Хвора людина. Але й тебе вбити мало, що ти досі це терпиш.

— Ти не думай, що йому легко. Він загалом непоганий чоловік, якби ще не та його маячня. Не знаю, що він робить решту місяця, чи сам себе задовольняє у ванній, чи має якусь іншу… Не знаю. Я його вмовляла зробити це хоч раз, коли в мене нема місячних. Щоб я нарешті завагітніла…

Мені незручно далі сидіти за столиком. Я встаю і йду геть. Вони, здається, лише зараз мене помічають, замовкають і зосереджено попивають каву. Дорогою додому міркую собі, що за ті півгодини я став набагато ближчим із цими жінками, ніж їхні чоловіки за ціле життя. Сумний висновок. Мабуть, десь є чоловіки, які набагато ближчі з твоєю дружиною, ніж ти.

33

Заживемо тут утрьох, гратимемо в шахи і белот[19]…

Ну, гаразд, спробуємо ще раз.

Я все ще жив з Емою, хоча твердо й остаточно вирішив піти. Вірніше, я вирішував це кілька разів, та все відкладав. Тож цього разу заздалегідь замовив на наступну суботу невелику вантажівку і зателефонував трьом друзям. У мене було небагато речей. Остання ніч з Емою. Сидимо за столом у кухні. Довкола громадяться пакунки з книжками, дві сумки з одягом, вішак із костюмом, господи, моїм отруйно-зеленим весільним костюмом. Я взяв до себе обох котів, гладжу їх. Вони завжди неспокійні, коли в кімнаті спаковано багаж. Не люблять лишатися на самоті. Я інколи приходитиму, щоб їх побачити, кажу. Не варто було, Ема розплакалася. Намагаюся її заспокоїти. Мені дуже хочеться її обійняти, але стримуюсь — якщо я зроблю це, кажу собі, то знову не зможу піти, і агонія триватиме. Мовчимо. Куримо. Теревенимо про різні дріб’язкові речі. Попри все, я волів би, щоб та ніч тривала довго. Ми ще ніколи не були такими близькими. Десь там жив чоловік, якого я не знав, у ній росло дитя, зачате не мною, позаду нас було декілька років і надто мало спокійних днів. Я вагався, яка з цих трьох речей розділяє нас насправді. Лише цієї, однієї-єдиної ночі усе те перестало існувати. Мені хотілося, аби трапилося щось таке, що зненацька змінило б хід подій. Ось так, просто зараз. Ну, хоча б якийсь знак. Наша прив’язаність до інших найсильніша тоді, коли ми їх втрачаємо.

— Кóпається, — каже Ема, показуючи на живіт.

Може, це і є знак?

Дитина моєї дружини. Приклад граматично правильного, але все-таки глибоко хибного висловлювання. Поміж мною і моєю дружиною стоїть дитина. Копаючись, вона цілить у мене. Робить химерні кроки в її лоні. Вона прийшла з нізвідки й невдовзі прибуде сюди, до цієї кімнати. Чи зрозуміє вона колись, що кілька місяців ми мандрували разом? Двері, які відчиняться їй, захряснуться за моєю спиною.

Колись моя бабуся казала: щоб хтось народився, потрібно, аби хтось інший помер і поступився йому місцем. Того вечора ми вперше за довгий час лягли поруч. Я вдавав, що сплю, поки Ема мене обіймала. Кішки примостилися біля нас. Така страшенно мила сімейка. Тільки ось дитина в Емі часто борсалася. Їй було тісно.

Вранці приїхала вантажівка.

34

Матвію, Марку, Луко, Іоанне, де ви поховалися? Я вже йду по воду.

Жив собі один старий, який відповідав за рівновагу в світі. Не те, щоб хтось обтяжив його цим обов’язком. Просто почувався відповідальним. Його щоденним зайняттям було садівництво. Ні з ким не розмовляв. Багато років тому з’явився в селі й придбав одну з крайніх хат. Казали, що за безцінь, бо вона роками стояла пусткою, і люди присягалися, що пізніми вечорами бачили в її вікнах дивні вогні. Коли садівник в’їжджав, усім упала в око велетенська вантажівка, до самого верху загромаджена в’язками книг і скриньками з усіляким насінням, а на вершечку цієї гори похитувалося здоровенне крісло-гойдалка, старе й розбите, де-не-де перемотане дротом. Ага, ще кішка. Щойно показалося на виду все це дивне для села причандалля, як садівника тут-таки оголосили схибленим. «Схибленими» називали не звичайних божевільних, до яких по селах давно звикли, а тих мудрагелів, що втратили клепку від надміру читання. Якби в селі знали про Дон Кіхота, то відразу поставили б значно точніший діагноз, а поки що досить було й «схибленого».

Насправді старий не чинив нічого протизаконного. Бувало, днями не виходив з дому, навіть світла вночі не запалював. Ніби кудись виїхав. Або весь свій час коротав у саду, сіяв нове насіння, щепив молоді пагони. Подеколи виносив із хати своє крісло й сидів у ньому, погладжуючи кішку і втупившись у якесь дерево. В його саду росли дивні й не відомі селянам рослини. Дерева з велетенськими пласкими листками, низькі кущі з дрібними яскраво-червоними плодами, тюльпани з блакитними чашечками, здоровенні колючі («бородаті», як називали їх у селі) стебла, на яких лише кілька днів у році палахкотіли розкішні квіти. Баби присягалися, що той сад заклятий. Якось одного разу сусідське порося ненадовго вскочило туди, а через три дні розпухло й померло. Лише бджоли, як навіжені, зліталися до саду з чудними квітами і верталися до вуликів обважнілі й п’яні.

Раз на місяць чоловік спускався до сільської пошти і незмінно надсилав одного листа й одну телеграму. Адреси