Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

— Це сталося вісім років тому, — почала Агата. — Я стояла між двома дорогами. Буквально. Одна вела назад - до звичного життя. Інша - в нікуди.

Голос її був спокійний, але в ньому звучало... щось іще. Ніби сама ніч говорила через неї.

— Я втратила все, що вважала своєю опорою: роботу, стосунки, здоров'я. Не раптово. Ні. Поступово. Наче життя стирало шари один за одним, поки не залишилася тільки я. Без імені. Без статусу. Без сенсу.

Я слухав мовчки. Наче в її голосі було відлуння моїх власних падінь.

— Я пам'ятаю ту ніч. Місто спало, а я стояла на перехресті. Абсолютно звичайному. Асфальт, тріщини, таблички. Але повітря було іншим. Наче світ чекав.

Вона зробила паузу, ніби повертаючись туди.

— Я стояла і раптом... відчула, як усе навколо зникло. Залишилася тільки тиша. І всередині неї - голос. Не зовнішній. Не шепіт. А... знання.

Агата подивилася мені просто в очі.

— Це була не фраза. Не повчання. Це був вибір.

Або я йду у звичну смерть - жити, як раніше. Або входжу в темряву - не знаючи, ким стану.

Я зковтнув. Занадто знайомо.

— Я вибрала темряву, — сказала вона просто. — Не з хоробрості. А тому що іншого шляху не було. І в той момент я відчула її. Гекату. Як внутрішній стовп. Як силу, яка не рятує - а тримає, коли ти не тримаєшся сам.

Вона провела рукою по обличчю, прибравши пасмо волосся.

— Відтоді я знаю: мої кроки - не тільки мої. Я - жриця. Не тому що знаю ритуали. А тому що пройшла перехрестя і залишилася собою.

У студії все завмерло. За вікнами ніч здавалася глибшою. Світло софітів ніби стало м'якшим. А я... Я відчув, як щось у моєму житті теж стоїть на перехресті. І ось що було найстрашніше: я не знав, куди веде кожна дорога. Але вже розумів: назад - не існує.

— Ти хочеш знати, — промовила Агата, — чому її бояться?

Я кивнув. Не з ввічливості. З почуття, яке давно намагався заштовхати під шкіру.

Агата не відразу відповіла. Вона встала, підійшла до квітки в кутку. Провела пальцями по зеленому листю. Немов перевіряла, чи він дихає.

— Тому що вона приходить, коли руйнується обман, — сказала вона, не обертаючись. — Геката - не богиня смерті. Вона - страж на порозі. Між старим і новим. Вона не вбиває. Вона змушує дивитися.

Я мовчав. Бо відчував: зараз говорить не просто жінка. Говорить Сила. Без грому. Без театру. Просто - говорить.

— У житті кожної жінки настає момент, коли вона відчуває: колишня роль більше не працює.

«Гарна дівчинка».

«Дружина, як треба».

«Зручна, красива, мовчазна».

Це вмирає. І тоді виникає голос, який каже:

«Ти не зобов'язана».

«Ти можеш».

«Ти знаєш».

Агата обернулася. У її погляді - не вогонь. Але попіл, з якого народжується вогонь.

— Ось тоді приходить Геката. Не в капюшоні. Не зі смолоскипом. А у вигляді запитання, яке жінка сама собі боїться поставити. І у вигляді люті, яка піднімається зсередини, коли вона нарешті вирішує жити своїм життям.

Я чув це - і думав про тих, кого знав. Про тих, кого втрачав. Про тих, кого не зумів зрозуміти.

— Її бояться чоловіки, — продовжила Агата. — Тому що жінка, яка знає себе, - не керована. Не нужденна. Вона не просить любові. Вона дає її - якщо хоче. І йде - якщо потрібно.

Вона опустилася назад у крісло. Спокійно. Наче виконала ритуал.

— Таких жінок називали відьмами. Виганяли. Спалювали. Осміювали.

Вона подивилася на Аню.

— Але вони повертаються. У тих, хто більше не хоче прикидатися.

Аня сиділа з широко розплющеними очима. Ігор зробив вигляд, що налаштовує камеру, але я бачив - у нього затремтіли пальці.

Я вдихнув. І зрозумів: у кожному з нас живе перехрестя. І жінка, яка одного разу туди приходить, більше не повернеться колишньою.

— Усі кажуть, що самотність - страшна, — сказала Агата, роздивляючись горнятко з кавою, що охолола.

— Але насправді люди бояться не самотності. Вони бояться зустрітися із собою в тиші.

Я повільно кивнув. Слова звучали занадто... знайомо.

— Після того перехрестя, — продовжила вона, — я залишилася одна. Зовсім. Друзі пішли - не зрозуміли. Любов... Ну, ти знаєш, як це буває. Коли ти починаєш змінюватися, люди відчувають, що втрачають владу над твоїми страхами. І зникають.

Вона посміхнулася - з легким смутком, але без болю.

— У перші місяці я плакала щоночі. Не від болю. Від порожнечі. Світ, до якого я звикла, зник. Ніхто не чекав. Ніхто не знав, де я. Ніхто не питав.

І тут вона підняла очі - і я завмер. У цьому погляді була чистота, яку дає тільки правда.

— Але одного ранку я помітила, що в мені... стало тихіше. Повільніше. Глибше.

Вона поклала долоню на груди.

— Я почала чути себе. По-справжньому. Не думки. А ту, що завжди мовчала. І знаєш, що вона сказала?

Я не відповів. Дивився. Слухав. Як перед іконою, яка раптом ожила.

— «Ти не одна. Ти - ціла». І в той момент я зрозуміла: архетип Гекати не робить жінку самотньою. Він вчить її бути собою, навіть коли нікого немає поруч.

У студії стояла глибока, щільна тиша. Та, в якій більше не страшно.

— І тоді самотність стала не кліткою, а храмом. У якому я можу танцювати. Молитися. Писати. Кохати - без потреби, а з надлишку.

Я відчув, як усередині щось здригнулося. Бо в цій сповіді було більше свободи, ніж у будь-якому коханні, яке я знав.

І тут Аня, вся в напрузі, раптом тихо запитала:

— А... якщо ти така сильна... Хіба це не лякає інших?

Агата повернулася до неї. І в її погляді було те, чого бракує багатьом матерям, подругам, наставницям - неупередженість. Вона не засуджувала. Не повчала. Просто... почула.

— Лякає, — кивнула вона. — Особливо тих, хто не знає своєї сили. Але... це вже зовсім інша історія.

Вона зробила паузу.

— Коли жінка стає сильною, — сказала Агата, — вона часто залишається сама. Не тому що так хоче. А тому що світ не готовий чути її голос.