Читати книгу - "Трохи більше ніж колишні, Вайлет Альвіно"

Ранок сьогодні не задався з самого початку. Я проспав. Телефон десь дзижчав під ліжком, і я все ж таки прокинувся, але ні заїхати по каву, ні тим більше зустріти Алісу можливості вже не було.

«Ну нічого, — думав я, виходячи з дому, — вона ж не зненавидить мене за це». Причин надто переживати, здавалося, й справді не було. Принаймні я так думав.

Я зайшов до офісу, вже готуючись з посмішкою привітати Алісу й пообіцяти зводити її на каву трохи пізніше, як… застиг на місці, так і не сказавши й слова.

Аліса стояла біля свого столу й трималася за руку з якимось хлопчиськом. Білявий, високий, із такою зовнішністю, що хоч зараз у рекламний ролик. Чорна футболка під піджаком, усмішка на пів обличчя… і цей погляд, що жадібно вдивлявся в МОЮ Алісу.

"Що за чортівня тут відбувається?!"

Розгубленість змінилася на гнів, і я вже був готовий власноруч вирвати її руку з його захвата. На щастя для всіх присутніх, Аліса забрала руку раніше, ніж я набив йому пику. Я взагалі-то не люблю подібного, але тут… ледь-ледь втримався. Так дивитися на МОЮ дівчину — це справжній злочин. І байдуже, що вона ще не погодилася. Поки вона не відмовила мені остаточно, вона все одно МОЯ. І тільки моя.

Аліса зникла в кабінеті начальника, а я зайняв своє тимчасове місце неподалік від неї. Кілька секунд нервово вдивлявся в екран свого ноутбука, та врешті... не втримався, повернувся, аби ще раз глянути на цього сопляка. Ледве підняв очі і зустрівся з ним поглядом. Той одразу широко посміхнувся й ледь кивнув головою в жесті вітання. Мої кулаки одразу стиснулися майже до хрусту, але я змусив себе кивнути у відповідь, і відвернувся.

"Хто це в біса такий?!"

"Хоча ні... це не важливо. Важливіше інше..."

"Як мені його позбутися?"

Я сподівався, що Аліса впорається з цим самостійно, не дарма ж пішла до шефа з таким войовничим виглядом, але не тут-то було. Замість того аби витурити його геть, або хоча б передати комусь іншому, вона взяла над ним шефство. І як тільки повернулася, цей паразит одразу почав до неї залицятися. Про усмішки й хитрі погляди я вже мовчу, але він відверто фліртував… та ще й на ім’я захотів до неї звертатися.

"Та тільки спробуй! Без язика залишишся!"

Я спостерігав краєм ока. Вона нахилялася до нього, показувала щось на моніторі, і проявляла небачену люб'язність.

"Можна і трохи менше з ним сюсюкатися, не мала дитина!"

Він розкидався чарівними посмішками направо й наліво, а вона… вона теж посміхалася. Не так, як зі мною. Не з тією обережною, м’якою ніжністю, яку я звик бачити. А якось легко. Безтурботно.

Це зводило мене з розуму.

Я намагався зосередитися на своїх справах — розбирав папери, писав відповіді на листи, навіть пробував спілкуватися з іншими, звісно по роботі, але щоразу ловив себе на тому, що прислухаюся до їхніх голосів. Очі самі тягнулися туди, де вона стояла поруч із ним.

І що більше я на це дивився, то більше в мені все кипіло.

В якийсь момент не витримав, жбурнув папку на підлогу і звісно одразу ж про це пожалкував. Поглянув на папку, наче вона була у всьому винна, а потім підняв очі на Алісу й цього шмаркача. Вона дивилася на мене здивовано, а от він… дивився так, ніби все чудово розуміє. Ніби бачить мене наскрізь.

«Паразит малий...»

Я зрозумів, що сьогодні нормально попрацювати не вийде. Мені б піти геть, зосередитися… але залишити їх разом я не міг. І байдуже, що окрім них тут ще цілий офіс людей. Цей паскудник володів якоюсь магічною силою, всі жінки в радіусі п'ятдесяти метрів були ним просто зачаровані. Я не міг допустити, аби вони зблизилися надто сильно.

Та останньою краплею став обід. Я бачив, що Алісі сьогодні ніколи й голови підняти, тож вирішив подбати про неї. А ще звісно хотів нагадати, тому що сьогодні вона геть про мене забула. Мені майже не дісталося ні її поглядів, ні усмішок, все тільки цьому сопляку. Я мусив щось зробити. Але цей малий ГІВНЮК і тут мене випередив. Коли я повернувся, Вадим уже простягав їй пакет із їжею, в цю мить моє серце глухо стукнуло і стало ніби важче дихати. Я майже кинув свій пакет на стіл і пробурмотів щось Жанні про вечерю, лиш би вона відчепилася від мене.

"Якщо так продовжиться... хтось не доживе до кінця дня..."

Зрештою мені таки довелося залишити офіс через справи у місті. І хоч би як я цього не хотів, та, можливо, це й було на краще. Ще трохи — і в офісі міг би з’явитися труп.

Я був упевнений, що Алісі не сподобається чекати на мене з в’язниці. Тим паче, що я й так змусив її чекати стільки років.

Виходячи з офісу, я ще раз озирнувся. Вони стояли поруч, схилившись над одним монітором. Вона щось показувала йому, а він нахилявся все ближче.

Я різко відвернувся й голосно штовхнув двері.

"Небеса дайте мені терпіння…"

"Багато… дуже багато…»