Читати книгу - "Мертва кров"

Вероніка і Морозов під час цієї розмови підійшли до хвіртки і відчинили її. Снігопаду вже не було, і повний місяць з-за хмар освітлював усе довкола. Після ксьондза і Вероніки тут проїздила лише одна машина — Морозова. І все ж Вероніка запалила смолоскип.

— Ось тут я його залишила.

На снігу залишилися сліди, з яких одні належали Вероніці, а інші — ксьондзу.

— Ваш пастор тут стояв, — промовив Морозов, а потім, уважно вдивляючись у сліди, перейшов на той бік дороги і, діставши пістолет, простяг його Вероніці: — Це вам про всяк випадок!

— А ви що, без зброї?

Морозов дістав з-під шинелі ще й револьвер.

— Сподіваюся, зброя нам не знадобиться, — відповіла Вероніка.

Вони йшли по слідах, які вели до кущів на узбіччі лісу.

— Ось тут він стояв, — сказав Морозов. — Видно, по малій нужді ходив. А ось тут він упав. А ось дивіться: тут багато слідів. Це його, напевно, тягли по снігу. Ось і ось, бачите? А той, хто нападав, сидів перед цим у кущах — просто навпроти хвіртки. Ви хочете, щоб ми пішли по сліду далі?

— Ні, — відповіла Вероніка. — У мене таке відчуття, що цей хтось і зараз за нами стежить.

Як підтвердження її слів у кущах щось ворухнулося.

— Там хтось є! — закричала Вероніка.

Морозов швидко підійшов до кущів, і з них, почувши кроки, щось низько і важко вилетіло просто на Вероніку.

Морозов вистрелив. Коли вони підбігли, то побачили на дорозі прострелену наскрізь сову. Вероніка підібрала вбиту птаху.

— З неї вийде гарне опудало.

— Не вийде! Сова ж прострелена…

Вони рушили до хвіртки.

— А ми вже почали хвилюватися. Вас так довго не було, — почули вони голос. Біля хвіртки стояв Венчеслав.

XII

Орлов ніяк не міг зрозуміти, чому Аблаутов постійно водить його за собою. Якщо у випадку з дочкою генерала Шеншина все було зрозуміло, це були його друзі, то навіщо йому йти до лабораторії Лозинського — цього він ніяк не міг збагнути. І взагалі, чому Аблаутов прагне збудувати один ланцюг з абсолютно різних, хоча і подібних трагічних випадків, які сталися за останні кілька днів?

Біля дверей шпиталю на них очікувала асистентка Лозинського Надія Борзова. Орлов відразу пригадав, чим йому за життя запам’ятався Лозинський. Пахощами дорогих парфумів, якими він зловживав. Від цієї жінки пахло так само. По скорботному погляду жінки Орлов відчув, що у неї велике горе, і, як здалося йому з розмови, цим горем була смерть Лозинського.

Вони спустилися до лабораторії при моргу, туди, де вчора вранці знайшли тіло професора. Ще по дорозі сюди Сергій Олексійович уважно вивчив протокол опису місця події, тож, коли у лабораторії побачив окреслене крейдою на підлозі місцезнаходження тіла, все дуже чітко собі уявив.

— А де тіло Лозинського? — запитав він тихо.

— Тут, — відповів Аблаутов. — Ці двері виходять у морг.

Коли вони туди зайшли, Сергій Олексійович був вражений — ще ніколи у житті він не бачив на обличчі мертвої людини виразу такого жаху.

— А ось і рана на шиї, про яку я вам казав.

Орлов уважно придивився. Рана була невелика, але глибока. Різали чимось не дуже гострим, краї рани були неправильної форми.

— Бачите, яка дивна рана. І жодних слідів боротьби! Жодних!

Орлов уважно слухав Аблаутова.

— Лозинський виконував у нас, окрім своєї основної роботи, ще й обов’язки судового експерта. Надіє Миколаївно, прошу вас повторити при Сергієві Олексійовичу свої свідчення. Розкажіть, що ви побачили, коли вранці зайшли сюди?

Жінка, тиха і бліда, повільно і вже якось відсторонено почала розповідати про вчорашні події:

— Ви вже знаєте, що поліція знайшла тіло молодої жінки на вулиці у канаві і привезла її сюди на експертизу. З’ясувалося, що в крові жінки був смертельно високий вміст снодійного. Юрій Олександрович хотів з’ясувати, які саме були ці таблетки. До того ж він мав ще й свої наукові інтереси. Лозинський завжди проводив досліди без нас, — продовжувала Борзова. — Запрошував лише тоді, коли робив дуже складні операції.

— І ви, звичайно, не знаєте, якою була тема його досліджень?

— Я вже казала вам: він займався питаннями реанімації вмираючих клітин і часто говорив про те, що коли вони ще не перейшли межу необоротності, то можна відновити їхній зв’язок з живими клітинами і врятувати людину. Причому він вважав, що легше досягти успіху при цілковитій смерті тіла.

Борзова запитально подивилася на Аблаутова: продовжувати чи досить?

— І яких результатів, на вашу думку, досяг ваш учитель?

— Я не знаю. Але при його наполегливості він цілком міг досягти позитивних результатів, адже експерименти проводилися щодня.

— А де ж результати експериментів? — раптом запитав Орлов.

— Частину ми знайшли, але останні за часом проведення досліди датуються початком минулого місяця. Отже, результати двох минулих місяців зникли.

— Хто знайшов труп?

— Я… Я знайшла.

— І…

— Відразу зателефонувала до поліції.

— Ви нічого не чіпали?

— Ви хочете звинуватити мене у крадіжці й у привласненні праць мого вчителя?! — розгнівані очі Борзової глянули на Орлова.

— Боронь Боже, ні! Сергій Олексійович просто цікавиться, чи не міг хтось, крім вас і його учня Івана Михайловича, знати про таємні досліди вашого вчителя — поспішив заспокоїти жінку Аблаутов.

— Ніхто! Ніхто, крім нас.

— Добре, тоді я хочу запитати ще про таке: коли ви прийшли сюди, то що вас найбільше вразило? Я хочу, аби ви детальніше про це розповіли Сергію Олексійовичу.

Борзова заплакала:

— Він лежав голий, абсолютно голий, у дуже дивній позі і з цією раною на шиї. Але на рану я не відразу звернула увагу, мене першої миті дуже вразило те, що Юрій Олександрович був голий, — вона знову заплакала.

— Ви хочете сказати, що професора вбили після статевого акту?

— Так, саме це.

— Більше того, — додав Аблаутов. — Ми маємо версію, що його вбила саме та жінка, з якою він і мав цей статевий акт. Надіє Миколаївно, продовжуйте.

— Тут, на підлозі, були сліди Юрія Олександровича, сліди босих жіночих ніг, а також мої. Це все вказано у протоколі. Жінка підійшла до умивальника і змила з себе кров. Ось сліди змитої крові. Ось чіткий слід босої ноги. Він зафіксувався завдяки тому, що вона вступила у закривавлену воду.

— Це відповідь на ваше запитання, Сергію Олексійовичу, — додав Аблаутов, — чи не застали тут родичі покійної професора. Надіє Миколаївно, а куди подівся одяг професора?

— Весь його одяг повезли до поліції. Є повний опис. Я добре пам’ятаю, як був одягнений того дня професор. Цей одяг був на місці, окрім оленячих шуби і