Читати книгу - "Мертва кров"

— Так, складна ситуація, — промовив Орлов. — І яка ж у вас версія?

— Я маю лише одну версію. Вона видається фантастичною. І я боюся, що, коли я переповім її комусь, мене засміють.

Орлов з цікавістю запитав:

— Якщо я правильно вас зрозумів, то ви маєте версію Пігмаліона?

— Ви дуже вдало назвали мою версію. Ось вона. На вулиці, точніше, у стічній канаві знайшли тіло молодої жінки. Тіло, до речі, було ще тепле. Поліцейські відразу привезли його сюди, і вже тут Іван Михайлович і Юрій Олександрович підписали папір, який засвідчив смерть невідомої. У жінки не було жодних документів. Вона, за словами Надії Миколаївни, була дуже красива.

— Я цього не казала. Я сказала, що Юрію Олександровичу вона здалася дуже красивою. Мені особисто подобаються жінки іншого типу, — Борзова помітно нервувала, а Аблаутов тим часом продовжував:

— Юрій Олександрович спустився сюди провести черговий секретний експеримент, але він уже був закоханий у покійницю. І ця любов допомогла йому зробити усе можливе і неможливе, щоб експеримент вдався. Вона ожила. А вже після цього й розігралася любовна драма, яка закінчилася так трагічно. Ось вам і історія Пігмаліона, який закохався у власне створіння.

Орлов мовчав. Він чекав чого завгодно, лише не цього.

— Надіє Миколаївно, — звернувся Аблаутов до Борзової, — прошу вас зателефонувати до лабораторії і з’ясувати, коли ж приїде Іван Михайлович. Це — другий асистент і також учень Лозинського, — пояснив Аблаутов Орлову.

Надія Миколаївна з такою несподіваною для ситуації радістю погодилася на це доручення, що відразу було видно: вона прагне якнайшвидше піти з лабораторії. І щойно вона зникла, Орлов раптом промовив:

— А тепер, коли ми самі, я хочу почути, яку ж насправді версію ви хочете мені розповісти.

— Сергію Олексійовичу, я вдячний, що ви мовчки вислухали мою першу, можливо, фантастичну версію. Але ви звернули увагу, що мені не заперечила й Надія Миколаївна. Отже, вона також припускає, що таке насправді могло б відбутися. Але ви, звичайно, помітили й чимало недоліків у моїй версії. Ну, по-перше, такий експеримент вимагає, напевно, чимало часу. А від моменту, коли Лозинський зайшов до лабораторії, до моменту його смерті, який встановили Надія Миколаївна й Іван Михайлович, минуло лише хвилин п’ятнадцять. Ви розумієте мене?

Орлов розуміюче хитнув головою, і Аблаутов продовжив:

— Борзова — жінка розумна. Якщо вона не вказала на мою помилку, то цьому є дві причини. Одна — вона дуже схвильована і не помітила такого короткого терміну, інша — її це влаштовує. Тому я припускаю, що існує ще одна версія. Зникли результати експериментів Лозинського. Це може говорити про те, що його вбив хтось з учнів — чи самі, чи з чиєюсь допомогою задля того, аби привласнити праці вчителя. Цим кимось могла бути, до речі, й так звана небіжчиця. Цілком можливо, що вона була під дією снодійного, і не виключено, що підпис на документі, який засвідчував її смерть, Лозинський поставив автоматично, довіряючи своєму учневі, до речі, найкращому, Іванові Михайловичу Петрову. До того ж у цих можливих крадіїв була можливість потрапити до лабораторії непомітно, і не лише через ці двері, а й через морг. Є й ще одна версія. Лозинського могла убити Надія Миколаївна, яка його любила понад усе на світі, але навіть не підозрювала про його статеве збоченство. Ви ж пам’ятаєте, було лише три сліди: Лозинського, «небіжчиці» й Надії Миколаївни. Тепер ви розумієте, що вбивство Лозинського — не така проста річ?

— А вам не здається, Богдане Івановичу, що це вже схоже на зневагу до цих людей?

— Ви про що, Сергію Олексійовичу?

— Почнемо з другого варіанта. Борзова — професіонал, медичний працівник. Якби вона захотіла вбити Лозинського, то могла б передбачити те, що не вона одна визначатиме час його смерті, а й Петров. До речі, в неї немає алібі, наскільки я зрозумів, і вона остання, хто бачив Лозинського і хто знайшов його тіло.

— До речі, час смерті Лозинського вони з Петровим визначали абсолютно однаково і незалежно одне від одного. Ми про це потурбувалися.

— Ось бачите. Якби вона, професійний експерт з криміналістики, захотіла вбити Лозинського, то забезпечила б собі повне алібі.

— Так. Але вона могла бути у стані афекту, побачивши Юрія Олександровича у пікантній позі з трупом.

— Але в такому разі як ви поясните калюжу крові і сліди ніг незнайомки?

— Та все це могла проробити й вона сама. До речі, розмір ноги небіжчиці й Надії Миколаївни однаковий.

Орлов задумався, а Аблаутов продовжував:

— До того ж Надія Миколаївна могла потримати тіло Лозинського, поки кров стече…

Було зрозуміло, що Аблаутов проробляє чергову версію.

— А він їй допомагав, так?! — вже розізлився Орлов. — І не чинив жодного опору? Ви ж знаєте, що у мертвої і у живої людини кров витікає неоднаково. З нього кров витікала тоді, коли він ще був живий. І це стало причиною його смерті. І, до речі, куди подівся труп жінки?

Аблаутов відчинив двері у морг і увімкнув світло:

— Ви бачите той маленький басейн?

— Так.

— Він прикритий зверху кришкою. Кришка ця скляна. Вам це про щось говорить?

— Там щось, що активніше за формалін?

— Так, у цьому басейні сірчана кислота. Труп могли кинути й сюди…

Сергій Олексійович зробив рукою знак Аблаутову про те, що хтось зайшов, і вони повернулися до лабораторії. Біля письмового столу, в кутку лабораторії, стояв червоний з морозу чоловік.

— Іване Михайловичу, ви вже приїхали? А я послав Надію Миколаївну вам телефонувати…

— Якщо задля того, щоб я привіз результати експертизи, то я їх привіз.

Аблаутов і Орлов почали уважно проглядати папери.

— Іване Михайловичу, — нарешті відірвався від паперів Аблаутов. — А де, на вашу думку, результати і протоколи останніх експериментів вашого вчителя?

— Експериментів не було. Особливо останнім часом.

— Ви впевнені в цьому?

— Впевнений. Ось тут все, — він кинув на стіл пачку паперів зі свого портфеля.

— Що це?

— Це те, чого я досі ніяк не міг зрозуміти. Це аналіз сперми, яку ми знаходили протягом останніх трьох років на трупах. Він тотожний аналізу сперми Юрія Олександровича.

— А звідки у вас ці папірці? — Аблаутов з подивом проглядав якісь папери.

— У лабораторії стояв портфель Лозинського. Ці папірці лежали там. І поряд з ними — тека з результатами його експериментів.

— Але ж тут порожні сторінки.

— Так, хоча всі вони пронумеровані, стоять