Читати книгу - "Мертва кров"

— Але чому він не проводив експериментів?

— Важко сказати. Мабуть, останнім часом він просто не мав ні фізичних, ні духовних сил.

— І ви, звичайно, здогадувалися, що це так?

— Не зовсім. Мені просто здавалося, що він нам більше не довіряє. Але сьогодні, коли я відкрив його портфель і виявив цю теку, я був вражений так само, як і ви. Мій вчитель був некрофілом, а ці секретні експерименти — звичайнісіньким ґвалтуванням трупів.

— Мені б, Іване Михайловичу, хотілося поставити ще одне запитання, — м’яко прозвучав голос Аблаутова. — Що може означати те, що ви написали у ваших висновках про рани Лозинського?

— Ходімте покажу… Ось рана на шиї Юрія Олександровича. Спочатку я не міг встановити, чим вона нанесена, але тепер, після лабораторних досліджень, можу сказати точно. Рану нанесено людськими зубами, а потім з неї висмоктали кров. Там залишилася людська слина…

Голос Івана Михайловича в морзі звучав монотонно-механічно, ніби розмовляла не жива людина, а манекен.

— Опис зубів ви знайдете у матеріалах експертизи. Я сьогодні здав на дослідження відбитки зубів своїх і Надії Миколаївни.

— Іване Михайловичу, не треба було цього робити, адже вас ніхто й не підозрював.

— Теоретично Юрія Олександровича вбити могли й ми з Надією Миколаївною, тож я виконав лише свій обов’язок. І ще. Рана професорки Іванової також нанесена гострим предметом, швидше за все ножем, але на ній не залишилося крові, оскільки тіло знаходилося у воді. Та зверніть увагу на бліді краї рани, наче й тут хтось висмоктував кров. І ще. Ось результати аналізу кривавої плями, яка залишилася біля басейну у ванній кімнаті Лілії Федорівни.

— І що? — засвітилася цікавість у очах Аблаутова і Орлова.

— Ця пляма складається з суміші крові Лілії Федорівни і тієї ж слини, яка була на шиї Юрія Олександровича. — Іван Михайлович поклав на стіл результати дактилоскопічного аналізу. — А це відбиток ноги, який ми знайшли біля умивальника. Слід добре відбився завдяки тому, що нога стояла в калюжі крові. І такий самий відбиток ми знайшли в домі Лілії Федорівни. Лише коли ваші судмедексперти з управління також зробили аналізи і передали мені їх, я зітхнув з полегшенням, нарешті відчувши, що ми з Надією Миколаївною поза підозрою. Це не наші сліди.

— Іване Михайловичу, ви й так були поза підозрою…

Орлов, який весь цей час проглядав папери, раптом схопився з місця і запитав схвильовано:

— Звідки я можу зателефонувати додому?

ХIII

Врода Єлизавети вразила Рєпіна. Але ще більше — її сором’язливість і скромність, а окрім цього, було зрозуміло, що дівчина з заможної родини і за нею дадуть великий посаг. Але найголовніше — це кар’єра, яку здобувають саме завдяки шлюбу з такими ось дівчатами.

Рєпін все не міг позбутися почуття незручності: цю красуню у розкішній шубі, яка, напевне ж, звикла до модних дорогих автомобілів, він змушений буде зараз посадити у свою вантажівку.

— То й що? — посміхнулася осліплююче білою посмішкою Єлизавета. — Вантажівка, то й вантажівка!

Рєпін здивовано поглянув на дівчину. Він же, здається, вголос нічого не сказав.

Єлизавета вже зрозуміла, що перед нею молодий, недосвідчений хлопець. А отже, вона знайшла те, чого хотіла, — можливого помічника. За вікном вантажівки знову хурделило, і на склі з’явилася паморозь.

Коли Рєпін хотів зупинити автомобіль, Єлизавета сказала:

— Не треба тут зупинятися, адже, якби не я, ви поставили б авто там, де поставили перед тим, як їхати за мною.

— Звідки ви це знаєте?!

— Це ж так зрозуміло! Ви страшенно переживаєте, що приїхали на цій машині. А гості Холодової — сноби і зневажають нас, людей, пов’язаних з військовою службою. Мій батько теж військовий, і я це добре розумію.

Серце Рєпіна мало не вистрибнуло з грудей: «Вона — своя, їй не треба нічого пояснювати!», і хорунжий поставив авто на те саме місце, де й першого разу, а потім допоміг Єлизаветі вийти.

До будинку Холодової було метрів п’ятдесят. Вони йшли мовчки, але несподівано Єлизавета зупинилася і, ніжно взявши Рєпіна за руку, запитала:

— Чи обіцяєте ви мені, що будете моїм кавалером цього вечора і не глянете на жодну, навіть найвродливішу, жінку?

— Там не буде жінки, вродливішої за вас, — як гімназист відповів Рєпін.

— Це не має значення. Ви пообіцяйте мені!

І Рєпін відповів уже голосом козачого офіцера, коротко і рішуче:

— Обіцяю до смерті бути вашим вірним кавалером і вважатиму за щастя померти за вас!

А вітальня Холодової була вже переповнена гостями, і чекали лише на Єлизавету і Рєпіна. Коли Рєпін про це дізнався, його самолюбство було дуже потішене. Вперше в житті таке шляхетне товариство, такі знаменитості очікували на нього. Єлизавета ж справила неабияке враження на гостей Холодової. Всі чоловіки з захопленням дивилися лише на неї, підходили, цілували руку, говорили компліменти. Підійшов і Буревий. Він поцілував руку Єлизаветі й, уважно подивившись на Рєпіна, хитро-притишеним голосом поцікавився:

— Як там здоров’я Мілітарьова?

Рєпіну нічого не залишалося, як розвести руками, адже він був другом і секундантом Мілітарьова на сьогоднішній дуелі.

А у салоні Холодової обговорювали вчорашню лекцію Буревого. Тут було більше його противників, аніж там. Почалася дискусія. Але оскільки салон Холодової вважався «нейтральною смугою», то все відбувалося спокійніше. Сама ж Маргарита дивилася закохано-захопленими очима на Буревого, який, як завжди, легко відбивав літературні напади гостей салону і нападав сам. Словом, дискусія була в розпалі.

Але Холодова не забувала й про те, що вона в цьому салоні господиня. Особливо уважна вона було до Єлизавети, яка їй дуже сподобалася з першої ж миті. Дівчина хоча й усвідомлювала, що вона надзвичайно гарна, але з першого ж кроку підкреслила перевагу господині і повне небажання конкурувати з нею. Холодова це відразу відчула і оцінила. І вже коли гості сиділи за вечерею, вона помітила, що Єлизавета нічого не їсть:

— Красуне моя, невже тобі нічого не сподобалося?

Єлизавета глянула на Холодову дитячими, наївними очима:

— Щось я себе не дуже добре почуваю.

— Може, тобі гарячого чаю?

— Краще — меду.

Єлизаветі принесли на вибір кілька сортів меду, і вона почала його смакувати.

…Вечір наближався до кінця, і Єлизавета підійшла до господині:

— Мені вже час додому, а завдяки вам мене є кому провести.

— Заходьте до мене частіше, — обняла Холодова Єлизавету за плечі.

— Я ще хочу зателефонувати своїм, — відповіла Єлизавета, підходячи до