Читати книгу - "Мертва кров"

— Я дзвоню від Холодової. Світ не без добрих людей, та й у батька серце не кам’яне. Ти все ж скажи, що я телефонувала.

— Ви б краще звістку яку прислали, а то, якщо я скажу генералу, він розлютиться ще більше, — і служниця заплакала…

Нарешті Рєпін і Єлизавета попрощалися з гостями і вийшли на засніжену вулицю. Рєпін був щасливий, як ніколи в житті. Єлизавета здавалася йому найвищою нагородою з усіх, які він мав у житті. Вищою навіть за ту, яку він, знявши з грудей, поклав до кишені і не наважився одягнути у Холодової, аби не привернути загальної уваги. Це був Георгіївський хрест. Нехай четвертого ступеня, але все ж Георгіївський. Він лише зараз пошкодував, що не одягнув його, а дівчина, ніби читаючи його думки, сказала:

— Не переймайтеся так тим, що не одягли свою нагороду. Я й так знаю, що ви хоробрий офіцер…

Рєпін знову з подивом глянув на Єлизавету. Звідки вона знає про Георгіївський хрест? Але дівчина не відповіла.

Було вже пізно. Снігопад не припинявся, і авто Рєпіна їхало повільно. Він боявся потрапити у сніговий замет. Раптом на дорозі перед ними замахав руками поліцейський.

— Господи, що там трапилося?

— Допоможіть! Не можу зі снігу вибратися! Мій водій вже з сил вибився…

Рєпін вийшов з авто і разом з водієм почав чіпляти поліцейську машину до своєї, а Єлизавета з посмішкою запитала у поліцейського:

— Звідки це повертаєтеся так пізно?

Поліцейський був напідпитку і скоро розповів їй про те, що через людську дурість не може виконати важливе доручення. Сьогодні йому наказали охороняти на дачі відомого письменника і видавця Орлова одну дівчину з матір’ю. Ця Віка Шеншина — важливий свідок убивства якоїсь жінки-професорки. Він і поїхав на дачу разом з водієм на поліцейській машині, але ці дурепи туди чомусь не приїхали. Дякувати Богові, дворецький Орлова виявився порядною людиною, пригостив їх, нагодував, напоїв. От і з’їхав водій з дороги. Цілісінький день втратили. Зараз піде і скаже шефові все, що він думає про цього Аблаутова. Це ж треба було тягтися бозна-куди і бозна-навіщо такого холоду!

Машину зі снігу витягли, і Єлизавета попросила Рєпіна швидше завезти її додому. Коли вона зупинила автомобіль і вийшла, хорунжий подумав: «Господи, невже ця казкова ніч закінчилася і зараз ця дивовижна дівчина зникне назавжди?» А вголос запитав:

— Невже я вас більше ніколи не побачу?

— Я вам зателефоную.

— Я не взяв з собою візитки, тобто я її взагалі не маю.

— Це не має значення. Я запам’ятаю ваш номер. Кажіть.

Єлизавета простягла руку для поцілунку. Рєпін нарешті неохоче сів до авто і поїхав, а Єлизавета, дивлячись йому вслід, задумливо сказала:

«Отже, мене все ж таки бачила Віка Шеншина, а це означає, що попереду сьогодні ще один візит…»

XIV

«Вероніка знову тиняється з цим Морозовим довкола замку. І як чарівно вона до нього сьогодні посміхалася», — чи не вперше задумався про свої взаємини з пасербицею Венчеслав. Він стояв біля квітучої троянди і дивився повз неї у засніжене вікно. Всі гості дивуються з цієї троянди, і ніхто навіть не здогадується, чому вона так пишно квітує і влітку, і взимку. Це вже й не кущ трояндовий, а справжнісіньке трояндове дерево. Таємницю ж цієї троянди знає лише він, Венчеслав. Вона перестане квітувати лише в разі Венчеславової смерті, але чи розвіються чари, які береже в собі цей кущ? Хто зна. Навіть він, Венчеслав, могутній маг і опир, не знає. Скільки ж це років минуло відтоді, як він посадив троянду у маленький горщик, наповнений землею зі слідами ніг Крістіни і маленької Вероніки? Вісім? Десять, здається. Але чари діють, як і тоді. Венчеслав замислився.

…Вже маючи ступінь магістра білої магії, Венчеслав вступив до Берлінського університету. Одного разу вночі, повертаючись додому, він побачив, як на вулиці п’яна ватага оточила самотнього перехожого. Венчеслав, не задумуючись, поспішив йому на допомогу, і вже після бійки незнайомець, посміхнувшись до Венчеслава, сказав:

— Мене звати Вертер Вельф. Я студент Берлінського університету…

Це був брат Крістіни Камількарівни, з якою Венчеслав також незабаром познайомився. Вони з Вертером щиро потоваришували, і якось Вертер запросив Венчеслава до себе у батьківський дім. У поїзді багато розповідав про своїх предків, про те, як під час нашестя Наполеона його дід заховав кудись усі гроші і коштовності, зібрані німецьким дворянством. Але Наполеон несподівано швидко взяв місто і ці коштовності кудись поділися. Зруйнований під час війни будинок дід Вертера згодом відбудував, а точніше, збудував заново. Зрештою, це було нескладно, адже залишилися зображення фасаду будинку, а також старовинні гравюри внутрішніх кімнат і зал. Єдине, що залишилося недоторканним, це мармурові і мозаїчні підлоги першого поверху. А остаточно, у первісному вигляді, будинок відбудував нещодавно вже батько Вертера, і байдуже, що будинок забрав майже всі кошти родини. Головне, що їхнє самолюбство було задоволене. Саме з цього будинку згодом і почалося все найжахливіше у житті Венчеслава.

У родині Вертера Венчеслав сподобався всім. Особливо батькові, старому Вельфу, який з листів сина вже багато знав про Венчеслава. Він показував гостеві свої бібліотеку, ліс, поля. Вони багато спілкувалися, і з розмов Венчеслав довідався, що, окрім них з Вертером, родина Вельфів чекала ще й дочку з чоловіком та онукою. До того ж він сподобався гарненькій покоївці, яка нещодавно була взята у сім’ю. І коли всі спали, вона піднялася на другий поверх і попросила Венчеслава спуститися вниз, бо, мовляв, чула там якісь кроки.

Вони спустилися на перший поверх у кімнату покоївки. З-поза засклених дверей і вікон майже від підлоги до стелі струменіло якесь хвилясте жовто-синє мерехтливе світло.

— Це хмарки пробігають на тлі місяця, — пояснив Венчеслав покоївці.

— Та ні, чути кроки! Прислухайтеся, — наполягала схвильована дівчина.

Так, це були кроки, і Венчеслав їх нарешті почув. О, вони в цьому будинку ніколи не зникнуть. Це кроки предків, які завжди з’являються у передчутті якоїсь небезпеки для дому і родини.

А покоївка, вже забувши, навіщо покликала Венчеслава, обняла його ніжно за шию, притулилася до нього, і скоро вони злилися в жагучому поцілунку, а потім одягнені впали на ліжко, забувши про все. А коли перша хвиля пристрасті відійшла, покоївка вирішила, що їй треба ж таки роздягнутися.

Венчеслав дивився на неї і милувався. Таки гарна дівка, що тут і казати! Та й жагуча яка! Хоча йому це