Читати книгу - "Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр."

А я затуляла вуха руками, і не тільки я, але й усі дівчата. Хлопці прямо під ноги кидали «вибухівку» та хлопавки на лінійці, але їм ніхто не робив зауважень.

Сашка зі мною не дружить. Учора, щойно я й мама прийшли до тьоті Алі в гості, він сказав:

— Пограєш із нами в піжмурки?

Я відповіла:

— Добре.

Але тут прийшов Башир і покликав Ерика й Сашку грати у дворі в м’яча, в «собачку». Сашка неймовірно зрадів і заволав:

— Ура! Ура! Я — собачка, цур, у грі я — собачка!

Це тому, що той, хто «собачка», віднімає м’яч в інших.

Тут мій вітчим завітав, і мама пішла додому на наш перший поверх. А я залишилася.

Кажу Сашці:

— Можна, я теж із вами в «собачку» пограю?

Сашка відповів:

— Не те щоб не можна, але тобі буде нецікаво, — і сидить навпочіпках, кеди взуває.

А Ерик говорить:

— Полю, ти ж до Сашки в гості прийшла? Куди це він? (Цього питання я найбільше боялась.)

— Я… — хотіла відповісти я, але мене перебила тьотя Аля:

— Поля до нас додому прийшла!

Та Ерика було не вгамувати:

— Поля прийшла до мого молодшого брата Сашки! А він іде! Чому?

— Що ж, нехай іде, — відповіла я.

(А Сашка собі вдягається.)

— Це непристойно, ти прийшла до нього, а він іде! — Ерик, вочевидь, вирішив мене добити.

— І що? Що із цього? — відповіла я (нічого іншого мені й на думку не спало).

А Сашка ще голосно сказав своїй мамі, що я просилася з ними грати в «собачку»! Але мені буде там «нецікаво». Я ледве з сорому не вмерла.

Ерик і Сашка спокійнісінько пішли у двір.

Поля

31.05.

Нас зі школи давно відпустили.

Альонка з тьотею Валею все намагаються якось виїхати. Я ворожила на картах. Я теж хочу виїхати з ними.

Сьогодні Сашка стукав у наші двері. Я відчинила. Він сказав:

— Полю, підеш до нас у гості? Будь ласка!

— Не знаю, — відповіла я, пригадуючи останні дні.

— Я по тебе зайду за півгодини!

І пішов. Дивлюся: півгодини по тому біжить із Ериком до хлопців у дворі — грати в «собачку». Ага. Яка ж тварина!

П.

02.06.

Іде дощ. Він плаче разом зі мною.

Сьогодні, якщо вийде, назавжди з Чечні виїдуть Альонка й тьотя Валя. Вони обіцяли написати листа. Тьотя Валя й Альонка передадуть лист іншим людям, а ці люди передадуть нам, щоб їх не знайшли і не вбили. Речей їм так і не віддали, але дозволили взяти документи.

Уся квартира, усі речі тепер належать якійсь чеченській родині, що допомагає їм виїхати. Але головне — тьотя Валя й Альонка живі.

Мої останні слова були: «Ми ще 1 вересня разом у школу підемо, Альонко! До побачення!» Альонці я на прощання подарувала ланцюжок із шиї. Він був у мене єдиною цінною річчю. І ще ми домовилися з нею — не обрізати волосся, доки не зустрінемося.

Сподіваюся скоро обійняти свою подругу. Допоможи мені, о Боже!

Поля

03.06.

Сашка не розмовляє, Альонка поїхала, листів нема. Учора з тьотею Алею дивилася комедію. Коротко ввімкнулась електрика. Зазвичай ні її, ні води, ні газу з війни в будинку немає.

Я прочитала книжку з хіромантії, порилася в блокноті прабабусі, де написано про лінії рук, і склала карту долі.

З ризику — перемога. Відхід від влади — заради мистецтва. Чутливе серце. Поет.

Схильність до обжерливості, чуттєвість і лукавство. Небезпека по життю, бунти й війни. Нещасне кохання і щасливий, спокійний шлюб.

Не музикальна, але красномовна.

Є веселість і простота. Егоїзм та гординя часом псують усе, що досягнене.

Але рятують філософія й гумор.

Уже майже рік я займаюся йогою. По дві години на день. Роблю вправи з Хатха і медитую в позі «лотоса». Навчилася заплющувати очі і бачити світло. Ні про що не думати. Особливо це допомагає після сварок і образ. Це рятує.

Я багато читаю про Будду.

Поля

06.06.

Цілий день торгую на Центральному ринку. Продаю сік. До мене дядьки чіпляються. Зовсім знахабніли, потвори!

Єдина радість: бачила на ринку Ерика. Запитав, як справи. Він теж торгує товаром, мамі своїй допомагає, щоб продукти додому купувати.

Зарплати нікому не платять. Мій вітчим торгує старими запчастинами від поламаних телевізорів. Лагодить телевізори. Мама продає пиріжки, я — сік. Але їжі однаково мало.

Я сьогодні заробила 19 тисяч. Це тільки купити хліба, масло та банку сайри. А мама — 32 тисячі.

Зараз я читала книжку, а мама раптом ні сіло ні впало сказала, що в мене рано будуть діти. З чого вона це взяла? Треба з’ясувати.

Поля

11.06.

Пропаща я людина! Ніхто зі мною не дружить, ніхто мене не любить. Мені дуже, дуже погано. Я не знаю, чи жива Альонка. Куди їх вивезли? Листа нема. Я торгую з ранку до пізньої ночі соком і жуйками на ринку. Сашка не розмовляє, тікає. Дружить із Мансуром, Баширом.

Поля

19.06.

Удома. Не торгую. Дощі.

Збираюся все тобі розповісти, Щоденнику, але нема коли. У мене справи: прибирання вдома, потім довгі медитації. Думаю, чи не стати буддисткою?

Ґаутама був великим філософом. Він сказав, що кожен може досягти просвітління. А мені здається, що пітьма навколо може поглинути мене. Я хочу просвітління. Я хочу вирватися з Колеса і бути вільною.

Учора приходили Джамбулат і Адар, діти дідуся Шаміля. Мають по 20–25 років. Вітчима не було. Вони сиділи й розмовляли з мамою.

Їхні розмови мені не сподобались. По-моєму, вони змінилися, стали вживати наркотики. Мама їх пустила, тому що вони сини дідуся Шаміля! Інакше б не пустила. Але без свого батька вони поводились інакше. Нахабно.

У Джамбулата був автомат. Він вирішив показати, як треба стріляти з автомата. Але коли я взяла автомат у руки, я зрозуміла, що ненавиджу