Читати книгу - "Репортер"

Трубку підняла Глафіра Анатоліївна.

— Олечка спить, не хочу її будити.

І надав йому чорт поїхати до неї! Він ніколи не міг простити собі цього — хлопчисько, витримки ні на копійку. Ольги в матері не було. Ось тоді він уперше відчув, що таке біль у серці, — проткнуло зверху вниз і садонуло в плече.

— Ваню, ти не маєш права підозрювати Олечку, — сказала Глафіра Анатоліївна. — Вона пережила шок, знайшовши у тебе листи тієї дівки.

— Це не дівка, — не стримався Варравін, — а мій друг по роботі. Оля все знала про неї, я ніколи нічого не приховую від тих, кому вірю. Тобто люблю.

— Тільки не подумай чого поганого, — заспокоїла Глафіра Анатоліївна. — Ольга зараз у ворожки, їй наверзлося на ум, що ти її не любиш і не вірний їй… Це буває у жінок, особливо в її становищі…

— Якому становищі?

— Вона жде дитину, Ваню…

— Де ця чортова ворожка?! — Варравін підвівся, — Назвіть її адресу!

— Якщо ти хочеш її втратити — можеш поїхати туди… Краще я подзвоню… Хочеш?

Вона набрала номер і якимсь іншим, не своїм, завжди владним, голосом, а благальним, запобігливим, попросила:

— Томочко, приїхав Ваня… Він хвилюється, може бог знає що подумати, дайте трубку Олі.

— Ти хочеш перевірити, де я? — спитала Ольга глухо, наче вві сні, наче сомнамбула. — В мене немає дружків, у мене нікого до тебе не було, а якщо ти думаєш, що тут в хтось, крім жінки, котрій я зобов’язана, тоді їдь додому і забудь мене.

І — поклала трубку.

… Гіві Квіцінія з’ясував, хто була ця Томочка: касирка з магазину, ворожить, мабуть, має навики гіпнозу, клімакс, чоловік покинув, на руках годованка лишилася, взяла з дитбудинку, у дівчинки почався рахіт, навесні хворіла на астму, треба було возити в Крим, Тома підробляла, жінки до неї йшли вервечкою; істеричність, зрозумів тоді Іван, найдужче розвивається у тих, у кого немає в житті надії, інтересу й віри; колода карт стає головним порадником; хай на серці зовсім інше, та коли карти випали наперекір тому, що думаєш, — зроби так, як лягли пікові королі й бубнові десятки.

… Примирення було нелегким; щось зламалося в їхніх стосунках, і все-таки Іван повернув Ольгу, виконував усі її примхи, вгадував будь-яке бажання, сподівався, що після народження дитини все налагодиться.

Якось він зробив два ролики портретів Ольги, вийшло гарно; чудове обличчя дружини, яке стало особливо прекрасним в пору вагітності, здавалося хорошого графікою. Одне фото він збільшив, забрав до себе в редакцію: «Повішу над столом, нехай усі заздрять, яка ти в мене красуня». Наступного дня ввечері застав Ольгу затаєною, чужою: «Та що з тобою?!» Оля мовчала, дивилася на нього важко, байдуже.

Глафіра Анатоліївна подзвонила вночі:

— Ваню, послухай мене… Я сьогодні була у вас в редакції, — Олиного портрета на стіні немає… І в столі також… Так, я відкрила ваш стіл, пробачте… Ви віддали його Лізі? Невже вам не страшно за майбутнє вашої дитини? Ви ж не знаєте, на що здатні суперниці, — пристріт вагітної жінки може призвести до трагедії…

— Я негайно за вами заїду, — сказав Варравін. — Я буду у вас через двадцять хвилин, я таксі візьму, і ми поїдемо до редакції разом!

— Не треба туди їздити… Портрета немає.

— Є! — Іван зірвався на крик. — Ви що, з’їхали з глузду обидві?!

— Нема, — почув він за спиною тихий голос Ольги. — Ти зробив страшний гріх, Іване.

Він кинув трубку:

— Одягайся! Одягайся, я кажу! І їдьмо зі мною! Зараз же, негайно!

Він привіз її до редакції; біля під’їзду вже чекала Глафіра Анатоліївна; він умовив вахтера пропустити їх — уночі вимагали перепустку на кожного, хто заходив у приміщення, вдень ще можна проскочити, не такі пильні; поспішив до себе в закуток, відчинив дверцята шафи, скинув на підлогу три томи Даля, схопив четвертий, розгорнув — портрет Ольги був під пресом, — рівняв його перед тим, як віддати, щоб окантували.

— Візьміть, — простяг він портрет. — Поки Ліза не понесла ворожити!

Він спустився разом з жінками, відчинив дверцята таксі, дав шоферу троячку:

— Відвези дам, приятелю.

І, повернувшись, майже бігом кинувся в редакцію, аби не бачити обличчя тієї, кого він так безмежно пишаючись кохав: коли вірять кому завгодно, першій-ліпшій навіженій істеричці, але тільки не тому, хто кохає тебе і вірний тобі, немає і не може бути життя — фальш, моральна хворобливість, психопатія.

Ось тоді він знову подзвонив Гіві Квіцінія й розказав йому не криючись про все; той не з’являвся тиждень, потім прийшов з коньяком і плавленими сирками:

— Іване, з Ольгою щось сталося, вона повністю вірить цій божевільній жінці, а та, мені здається, мститься тим, хто щасливий, красивий і розумний. Що б ти не говорив., як би не благав — нічого не допоможе. Хіба що дай хабара цій самій Томці. Або — якщо зможеш — настраши її…

… Так от він, Гіві, й приїхав у редакцію до Варравіна; вислухавши, пообіцяв допомогти.

Уночі подзвонив Іванові:

— Слухай, а хто такий Русанов?

Зо сну Іван не одразу зрозумів:

— Який Русанов? Я такого не знаю…

— Твій шеф Кашляєв був у нього до півночі, а після цього вони подалися… Куди б ти думав? До Томочки, ворожки, оце так закрутилося, правда?

XII

«Головне управління карного розшуку, полковникові Костенку В. М.

Рапорт

Під час спостереження за квартирою В. М. Русанова, куди навідується Завер, ми помітили людину, яка, судячи з усього, також стежила за об’єктом, що зацікавив нас у зв’язку з його частими контактами з ювеліром.

«Спостерігач» з’явився через півгодини після того, як Завер вийшов від Русанова, і через сім хвилин після того, як до Русанова прибув невідомий молодий чоловік, що поїхав разом з ним на вулицю Чайковського, будинок 16, корпус 3, до особи, яку не пощастило встановити, оскільки «спостерігач» зайшов у під’їзд перед нами.

З’ясувалося, що невідомим спостерігачем є член колегії адвокатів Г. А. Квіцінія, в минулому співробітник карного розшуку, звільнений за власним бажанням; у його особистій справі є дані, що він був зв’язаний з перекупниками овочів та фруктів на Центральному ринку.

Старший лейтенант Никифорський».

«Наказ № 24–06 по Управлінню карного розшуку.

Оголосити догану старшому лейтенантові Никифорському А. М. за наклеп на колишнього співробітника карного розшуку Квіцінія Г. А., котрий, як це видно з матеріалів перевірки, ніколи не був зв’язаний з перекупниками.

Полковник Костенко».

XIII

Я, Русанов Віктор Микитович

Доцент правду каже: як і