Читати книгу - "Тріумфальна арка"

— Спершу була Марі. На тиждень раніше. На десять Днів.

— І ви пішли туди, хоч знали, що сталося з Марі?

Люсьєна здвигнула плечима.

— А що я мала робити? Довелося йти на ризик. Іншої я не знала. Дитина… куди б я ділася з дитиною?

Вона дивилась у вікно. На балконі навпроти стояв чоловік у шлейках і тримав над головою парасольку.

— Скільки мені ще лежати, докторе?

— Тижнів зо два.

— Цілих два тижні?

— Це недовго. а що?

— Треба грошей та й грошей.

— Може, пощастить виписати вас на кілька днів раніше.

— Ви думаєте, я зможу стільки заплатити? В мене мало грошей. Страшенно дорого — за кожен день по тридцять франків.

— Хто вам таке сказав?

— Сестра.

— Котра? Ежені…

— Так. Вона сказала, що за операцію і за перев'язки доведеться платити окремо. Вони дорого коштують?

— За операцію ви вже заплатили.

— Сестра сказала, що то дуже мало.

— Сестра добре не знає, Люсьєно. Краще потім спитаєте в доктора Вебера.

— Я хотіла б знати раніше.

— Навіщо?

— Тоді мені легше було б підрахувати, скільки доведеться відробляти. — Люсьєна глянула на свої тонкі, поколені голкою пальці.— І за кімнату доведеться заплатити за цілий місяць, — додала вона. — Я прийшла сюди тринадцятого. П’ятнадцятого треба було б попередити господиню, що я вибираюся. А тепер доведеться платити за цілий місяць. Задарма.

— Вам ніхто не допомагає?

Люсьєна підвела на нього очі. Обличчя її раптом постаріло років на десять.

— Ви ж самі розумієте все, докторе! Він тільки лютував. Він, мовляв, не знав, що я така дурепа. А то б нізащо не зв’язувався зі мною.

Равік кивнув головою. Давня казка.

— Люсьєно, — мовив він, — ми спробуємо щось забрати назад у тієї жінки, що зробила вам аборт. Вона винна. Тільки назвіть її прізвище.

Дівчина швидко випросталась. Вона враз усім своїм єством наготувалася до відсічі.

— З поліцією? Ні, ще й сама вклепаюся.

— Без поліції. Ми її тільки налякаємо.

Дівчина гірко засміялася.

— Її ви не налякаєте. То залізна жінка. Мені довелося заплатити їй триста франків. І що вийшло?.. — Люсьєна розгладила кімоно. — Декому просто не щастить, — додала вона спокійно, ніби йшлося не про неї саму.

— Неправда, — відповів Равік, — вам дуже пощастило.

Равік побачив Ежені в операційній. Вона начищала до блиску нікельовані інструменти. Ежені любила цю роботу. Бона так захопилася нею, що не почула, як зайшов Равік.

— Ежені! — покликав він.

Вона здригнулась і обернулася до нього.

— Ох, це ви! Завжди ви мене лякаєте.

— Не знав, що я такий страшний. А от вам не годилося б лякати пацієнтів розмовами про гонорар і плату за лікування.

Ежені випросталась і завмерла з ганчіркою в руках.

— Он що. Та повія, звичайно, відразу ж розплескала все.

— Ежені,— мовив Равік, — серед жінок, які жодного разу не спали з чоловіком, більше повій, ніж серед тих, що заробляють цим свій гіркий хліб. Я вже не кажу про одружених. А, крім того, дівчина нічого не розплескала. Ви тільки зіпсували їй день, та й годі.

— А хоч би й зіпсувала! Бач, яка вразлива! З її способом життя!

Ох ти, ходячий катехізисе моралі, подумав Равік. Гидотна, чванькувата святеннице. Що ти знаєш про самоту цієї маленької модистки, яка зважилася піти до тієї самої акушерки, що скалічила її товаришку, і в ту саму клініку, де товаришка померла? І яка тепер каже тільки одне: «А що я мала робити?» і «Як я за все розрахуюся?..»

— Вам би треба було вийти заміж, Ежені,— сказав він. — За якогось удівця з дітьми. Або за власника похоронного бюро.

— Я попросила б вас, пане Равіку, не турбуватися про моє особисте життя, — з гідністю мовила Ежені.— А то я змушена буду поскаржитись на вас докторові Веберу.

— Ви й так скаржитесь на мене цілісінький день. — Равік з радістю помітив, як на вилицях у неї проступили дві червоні плями. — Чого побожні люди так рідко бувають толерантні, Ежені? Найкраща вдача в циніків, а найгірша в ідеалістів. Ви не замислювались над цим?

— Хвалити бога, ні.

— Я так і думав. А тепер я подамся до дочок гріха. В «Озіріс». Кажу на той випадок, часом би я знадобився доктору Веберові.

— Навряд щоб ви йому знадобилися.

— Бути невинною зовсім не означає бути провидицею. Ану ж я йому таки знадоблюся. Я там посиджу десь до п’ятої. А потім буду у своєму готелі.

— Нічого собі готель, єврейська халабуда.

Равік обернувся в її бік.

— Не всі втікачі — євреї, Ежені. Навіть не всі євреї — євреї. А бува, євреєм виявиться той, про кого й не думав би. Я навіть знав одного негра — єврея. Дуже був самітний. І любив лише одне — китайську кухню. Ось як буває на світі.

Сестра нічого не відповіла йому. Вона завзято чистила нікельовану тацю, що й так уже блищала, як сонце.

Равік сидів у бістро на вулиці Буасьєр і дивився надвір крізь мокру від дощу шибку, коли зненацька побачив там одного чоловіка. Його ніби хтось ударив у живіт. Першу мить він тільки відчув струс, ще не усвідомлюючи, що сталося. Тоді відсунув убік столика, схопився з місця і стрімголов кинувся через залу до дверей.

Хтось схопив його за рукав.

— Що таке? — нічого не розуміючи, спитав він.

То був офіціант.

— Ви не заплатили, пане.

— Що?.. Ага… Я ще вернуся. — Він висмикнув рукав.

Офіціант почервонів.

— У нас так не заведено! Ви…

— Нате.

Равік вихопив з кишені банкноту, кинув офіціантові й побіг до дверей. Проштовхавшись крізь натовп, він звернув праворуч за ріг і помчав вулицею Буасьєр.

Хтось вилаяв його навздогін. Равік опам’ятався, перестав бігти й пішов так швидко, як тільки можна було йти, не впадаючи нікому в око. Не може бути, думав він, нізащо не може бути, я збожеволів, цього не може бути! Те обличчя, його обличчя… мабуть, просто випадкова схожість… якась проклята, пекельна схожість, безглузда гра уяви… Він не може бути в Парижі… Те обличчя… він у Німеччині, в Берліні. Шибка в краплинах дощу, крізь неї не дуже роздивишся, я помилився, напевне помилився…

Він квапливо йшов далі, пробився крізь юрму людей, що ринули з кінотеатру, вдивлявся в кожне обличчя, заглядав під капелюхи. Йому відповідали хто сердитим, хто враженим поглядом, а він поспішав далі. Нові обличчя, нові капелюхи, сірі, чорні, сині, він усіх їх перегнав, обертаючись і уважно приглядаючись до них…

На перехресті авеню Клебер Равік зупинився. Жінка… Жінка з пуделем, згадав він раптом. Той чоловік ішов слідом