Читати книгу - "Тріумфальна арка"

— Такої ночі добре пити.

— Так. Але погано бути самій.

Равік хвилину помовчав.

— До цього нам усім довелося звикати, — врешті сказав він. — Те, що раніше нас зв'язувало, тепер зруйноване. Ми тепер як намистини, що розсипалися з порваної нитки. Нема вже нічого надійного. — Він знов налив собі чарку. — Якось іще хлопцем я ночував улітку на луці. На небі не було ані хмаринки. Засинаючи, я бачив над лісом на обрії сузір'я Оріона. А потім прокинувся вночі й побачив його просто над собою. Цього я ніколи не забуду. Я вчив у школі, що Земля — планета й що вона крутиться, але сприймав це, як усю іншу книжкову мудрість, не задумуючись над нею. А тоді вперше осягнув, що це правда. Я відчув, як Земля нечутно летить у безмежному просторі. Відчув так сильно, що мало не вчепився в траву, щоб мене не скинуло. Мабуть, тому, що, прокинувшись зненацька з глибокого сну, ще позбавлений пам’яті й звичок, побачив перед собою величезне, незвично зміщене небо. Земля раптом стала для мене не досить надійною, і відтоді вона й залишилась ненадійною. — Він випив свою чарку. — Це дещо ускладнює, але багато чого й полегшує.— Він глянув у напрямку ліжка й додав: —Ви вже, мабуть, засинаєте. Коли так, то просто не відповідайте.

— Ще ні. Але скоро засну. Щось у мені ще не спить. Воно холодне й ніяк не засне.

Равік поставив пляшку біля себе на підлогу. Тепло кімнати поволі просякало в нього бурою втомою. Набігали тіні. Помахи крил. Чужа кімната, ніч, а надворі одноманітно вистукує дощ, наче десь далеко торохтить барабан… Ледь освітлена хатина на краю хаосу, малесеньке багаття, що надаремне блимає в пустелі… Чиєсь обличчя, до якого ти промовляєш…

— Ви теж колись таке відчували?

Вона помовчала.

— Відчувала. Тільки не так. Інакше. Коли я цілими днями не мала з ким перемовитись словом, а вночі тинялася їю місту і скрізь бачила людей, які йшли кудись, у яких була мета, була домівка… Тільки в мене нічого не було. Тоді все поступово втрачало реальність, ніби я втонула і брела під водою по чужому місту…

Хтось піднявся сходами. Брязнув ключ, і хряснули двері. Відразу після того глухо зашуміла вода в кранах.

— Чого ви сидите в Парижі, коли у вас тут нікого немає? — спитав Равік, уже засинаючи.

— Не знаю. А куди мені їхати?

— Вам нікуди повернутися?

— Нікуди. Зрештою, ніхто нікуди не може повернутися.

Вітер шпурляв у шибки хвилі дощу.

— А чого ви приїхали в Париж? — спитав Равік.

Джоан Маду не зразу відповіла. Він подумав, що вона вже спить.

— Ми з Рашинським приїхали сюди, бо хотіли розлучитися, — нарешті сказала вона.

Ця відповідь не здивувала Равіка. Є хвилини, коли тебе ніщо не може здивувати. Чоловік, який щойно повернувся в кімнату навпроти, почав блювати. Крізь двері чути було приглушений стогін.

— То чого ж ви були в такому розпачі?

— Бо він помер! Помер! Його раптом не стало! Його не повернеш назад! Помер! Уже нічого не можна вдіяти! Невже ви не розумієте?

Джоан Маду ледь підвелася на ліжку й пильно глянула на Равіка.

Бо він пішов раніше, ніж ти встигла піти від нього. Залишив тебе саму раніше, ніж ти встигла підготуватися до цього.

— Я… я повинна була інакше ставитись до нього… Я була…

— Забудьте про це. Каяття — найдаремніша на світі річ. Нічого не можна повернути. І нічого не можна виправити. Якби можна, то всі ми були б святі. Життя не ставило собі за мету зробити нас довершеними. Хто довершений, тому місце в музеї.

Джоан Маду мовчала. Равік побачив, що вона надпила зі склянки й знов відхилилась на подушку. Було ще щось… але він надто втомився, щоб думати про це. До того ж йому все було байдуже. Він хотів спати. Завтра на нього чекала операція. А це все його вже не обходило. Він поставив на підлогу поряд із пляшкою порожню чарку. Дивно, де тільки часом не опиняєшся, подумав ще він.

VI

Коли Равік зайшов, Люсьєна Мартіне сиділа біля вікна.

— Ну як? — спитав він. — Приємно вперше підвестися з ліжка?

Дівчина глянула на нього, тоді у вікно, на сірий, похмурий день і знов перевела погляд на нього.

— Погана погода, — сказав Равік.

— Та ні,— відповіла вона. — Для мене гарна.

— Чому?

— Бо не треба виходити надвір.

Вона сиділа зіщулена в кріслі, накинувши на плечі дешеве ситцеве кімоно, худенька непоказна істота з зіпсованими зубами, — але для Равіка тієї хвилини вона була краща за Єлену Троянську. Була клаптиком життя, яке він урятував своїми руками. Щоправда, пишатися не дуже було чим, адже недавно він одну втратив. Наступну також, певне, втратить. Зрештою, він втратить їх усіх, і себе самого теж. Але ця поки що врятована.

— Розносити капелюшки в таку погоду не велика втіха, — сказала Люсьєка.

— А ви розносили капелюшки?

— Так. У мадам Ланвер. В ательє на авеню Матіньйон. До п’ятої години ми шили. А потім треба було рознести клієнткам коробки. Тепер пів на шосту. Якраз у цей час я бігала з капелюшками. — Вона знов глянула у вікно. — Шкода, що дощ перестав. Учора було краще. Дощ лив як із відра. А сьогодні комусь доводиться бігати.

Равік сів навпроти неї на підвіконня. Дивно, подумав він. Сподіваєшся, що людина, яка уникла смерті, буде безмежно щаслива. А такого майже не трапляється. Ось і ця дівчина теж. Із нею сталося невеличке диво, а її тішить лише одне: що можна не виходити на дощ.

— Чого ви прийшли саме в цю клініку, Люсьєно? — спитав він.

Вона насторожено глянула на нього.

— Мені про неї сказали.

— Хто?

— Одна знайома.

— Хто саме?

Дівчина завагалася.

— Вона також була тут. Я провела її сюди, до самих дверей. Тому й знала адресу.

— Коли це було?

— За тиждень переді мною.

— Це та, що померла під час операції?

— Так.

— І ви однаково прийшли сюди?

— Прийшла, — байдужим голосом відповіла Люсьєка. — А чому ж ні?

Равік не сказав того, що хотів сказати. Він дивився на її дрібне, холодне обличчя. Колись воно було ніжне, а життя так швидко зробило його твердим.

— А перед цим ви були і в тієї самої акушерки? — спитав він.

Люсьєна не відповіла.

— Чи в того самого лікаря? Можете спокійно мені