Читати книгу - "Українські казки"

зі мною тяжка ходила. Мама захотіла шпаків, на рожнах печених, попід хвостами начасничених. Я народився і став на порозі. А шпаки летять на рожнах. Я за тими шпаками, та залетіли ми в ліс. Шпаки залетіли в дупло, а дірки нема. Я пхаю голову, пхаю ногу, пхаю палець — не лізе. А я звився, як пес, та й заліз увесь. І я голий, розперезаний, набрав повну пазуху шпаків. Та сюди, та туди — не годен вилізти. Добре, що я здогадливий був. Недалеко жив лісник, я пішов до нього позичити сокиру щоб вирубатися з дупла. А лісник каже:

— Моя сокира скоро має народити сокиренят.

— Дядьку лісник, будьте добрі, визвольте мене з біди. Може, вона при мені не народить. А я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків.

Дає мені лісник сокиру, іду я до того дупла і вирубуюся з нього. Вирубався і виліз. І кинув сокиру на землю. А вона народила сім сокиренят. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, беру сокиренята в поділ і несу до лісника. «Нате, дядьку лісник. Будете бити, чи будете сварити, ваша сокира народила сім сокиренят». Але лісник був добрий чоловік і подарував мені одне сокиреня. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, затикаю сокиреня за пояс і йду. Куди я йду? Іду до попа. Собі шлюб годити і батька хрестити, бо вже мій батько народився. Я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!

От іду я по одній долині, а там лежить здохла біла кобила. Сів я на ту кобилу їду так, що й поїздом не доженеш. Та кобила — трюх-трюх, трюх-трюх, а сокира за поясом — цюк-цюк, цюк-цюк. Перерубала кобилу наполовину. Я на голові поїхав, а зад ірже ззаду. Добре, що я такий здогадливий.

А я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!

Дивлюся, верба. Рубаю вербу, затесую кілок, збиваю кобилу докупи на вербовий кілок і їду далі. Доїхав аж до попа на подвір'я. Зайшов до попа в хату, а тим часом вербовий кілок виріс із кобили аж до самого неба.

— Чого хочеш? — питає піп.

— Собі шлюб годити і батька охрестити.

А попові кури по тій вербі на небо повилазили. Піп каже:

— Поки ти мені не зженеш кури із неба на землю, говорити із тобою не буду.

Хочу — не хочу, а мушу. Голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира, не подумайте чого поганого, лізу я по тій вербі на небо кури зганяти. Підліз аж до самого неба — а там дірка. Я за небо вчепився, а кобила поступилася, і я лишився між небом і землею. Повісився, як павук на павутині. «Тут я й пропав», — думаю. То добре, що я такий здогадливий був. Закинув ногу на небо та й виліз. Я ж таки голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!

Зайшов я на небі в лівий куточок і знайшов дванадцять боженят. А ті боженята молотять горохвяну солому за ячмінну полову. Так молотять, що аж курява стоїть. Я дивився, дивився та й до них причепився. І почав по-своєму молотити. Так молотив, що заробив на небі дванадцять кілограмів ячмінної полови. Бо я голий, розперезаний, повна пазуха шпаків, ще й за поясом сокира. Не подумайте чого поганого!

Стою я та й думаю, що з цією половою робити. Перевесло скрутити і на землю спуститися. Кручу те перевесло. Таке міцне, що чіпляйте до чого хочете, — не порветься. Спускаюся я тим перевеслом із неба на землю. До половини вистачило перевесла, а від половини до землі не вистачає. Тут би я й пропав. Та добре, що я такий здогадливий був. Зверху урву, а знизу доточую. Отак і спустився.

А змій питає:

— Що ж ти іще бачив на небі?

— Бачив свого батька і твого батька.

— А що ж мій батько робить? — питає змій.

— А возить на собі мого.

— Брешеш, — каже змій.

А Іван каже:

— Цього мені й треба!

Та як здер зі змія пас шкіри і посипав його попелом та натер ячмінною половою. А тоді взяв вогню та й пішов собі. Приніс своїм братам вогонь та й каже:

— Грійтеся, дорогі браття!

Перстень від змії

В одному селі жила бідна жінка, і мала вона сина Івана. Посилає вона сина купити хліба. Іде Іван і дивиться: хлопці тягнуть у ліс пса. Іван каже:

— Хлопці, куди ви його тягнете? Продайте мені цього пса.

Віддає він їм гроші і вертається додому без хліба, але з псом. Мати і починає сварити його:

— Що ти, Іване, думаєш! Я тебе послала за хлібом, а ти мені псів водиш.

Посилає його мати за хлібом другий раз. А він дивиться: несуть хлопці кота.

— Куди ви його, хлопці, несете? — питає.

— Несемо його в ліс, бо він не годен мишей ловити.

— Продайте його мені.

І купив у них того кота. Приносить його додому, а мати сварить:

— Що ж ти приводиш мені то псів, то котів? У нас і так нема чого їсти, а тут ще й їх годуй.

— Нічого, мамо, хай у нас будуть песик і котик.

Посилає мати Івана третій раз за хлібом. А він дивиться, хлопці б'ють гадюку. Він їм кричить:

— Не вбивайте, я куплю її у вас!

І забрав собі ту гадюку. Годував її рік. І гадюка так виросла, що вже могла його везти. І ось каже йому гадюка:

— Сідай на мене, поїдемо до моєї матері. Вона тобі дасть, що захочеш. Буде тобі давати гроші, золото, але ти нічого не бери, лиш кажи, хай дасть золотий перстень.

Приїхали вони до старої змії, а вона й питає:

— Що тобі, Іване, дати за те, що врятував мою дочку?

Пропонує стара змія хлопцеві золото, гроші, а він нічого не хоче, лиш золотий перстень. Стара змія віддала йому перстень і пояснила, як ним користуватися:

— Із правої руки перекинь на ліву, і що задумаєш, то зразу буде. І нікому про цей перстень не кажи.

Узяв Іван той перстень і думає: «Моя мама так бідно живе. Треба зробити, щоб у нас був добрий палац». Перекинув він перстень із правої руки на ліву, і відразу де не взявся палац і велике хазяйство. Що хочеш