Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Сто років самотності (збірка) 📚 - Українською

Читати книгу - "Сто років самотності (збірка)"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Сто років самотності (збірка)" автора Габріель Гарсія Маркес. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 190
Перейти на сторінку:
металевій пластинці, що мінилася різними кольорами, то занімів з подиву; до тих часів і належить цей заіржавілий даґеротип, де зображений Хосе Аркадіо Буендіа зі скуйовдженим, уже сивуватим волоссям, в сорочці з накрохмаленим комірцем, застебнутим мідною запонкою, з урочистим і здивованим виразом обличчя. Вмираючи зо сміху, Урсула запевняла, що він схожий на «переляканого генерала». І справді, Хосе Аркадіо Буендіа був наляканий того прозорого грудневого ранку, коли Мелькіадес зробив даґеротип: він боявся, що, коли зображення людини переходить на металеві пластинки, людина потроху витрачається. Хоч як це дивно, але цього разу Урсулі вдалося вибити дурну думку з чоловікової голови, а ще, забувши свою стару неприязнь, вона вирішила, що Мелькіадес залишиться жити у них. Проте Урсула не дозволила зробити з себе даґеротип, бо, як вона сказала, не хотіла залишитися посміховиськом для внуків. Того ранку вона вбрала дітей у найкращу одежу, напудрила їм обличчя й примусила кожного випити по ложці бульйону з мозкових кісток, аби вони змогли простояти непорушно майже дві хвилини перед чудесною камерою Мелькіадеса. На цьому сімейному даґеротипі — єдиному, який будь-коли існував, Ауреліано, в чорному оксамитовому костюмі, стоїть між Амарантою й Ребекою. У нього те саме стомлене обличчя і ясновидющий погляд, з яким через багато літ він стоятиме біля стіни в очікуванні розстрілу. Але тоді він іще не почув поклику долі. Він був тільки вмілим ювеліром, якого жителі долини шанували за мистецьку й сумлінну роботу. В майстерні, що правила водночас і за безглузду лабораторію для Мелькіадеса, Ауреліано майже не було чути. Він ніби перебував в іншому світі, поки його батько й циган голосно сперечалися, тлумачачи пророцтва Нострадамуса під дзенькіт пляшечок та стукіт кюветок, серед лавини нещасть: ненароком розлитої кислоти, перевернутого ліктем бромистого срібла і спотикань щомиті. Ауреліано працював самовіддано; розумно, з вигодою вів свої справи, тому невдовзі почав заробляти більше, ніж Урсула від продажу саморобного льодяникового звіринця. Люди тільки дивувалися, чому він, уже цілком дозрілий чоловік, досі не знав жодної жінки. І справді, жінки в нього не було.

Через кілька місяців у Макондо з'явився Франсіско Людина, старезний волоцюга, якому було вже десь двісті років. Він частенько навідувався до містечка з піснями, які сам складав. У них із найменшими подробицями розповідалося про події, що сталися ві селах і містах, розташованих на пісняревій дорозі від Манауре й до другого кінця долини, отож якщо хтось хотів переказати дещо знайомим або сповістити когось про якусь подію, то платив два сентаво, щоб Франсіско Людина включив і його послання в свій репертуар. Ось так, зовсім випадково, слухаючи ввечері співця в надії почути щось про сина, Урсула дізналася про смерть своєї матері. Франсіско Людина, прозваний так за те, що переміг диявола в змаганні на складання пісень, — справжнє його ім'я не було нікому відоме, — зник із Макондо під час епідемії безсоння і ось тепер знову несподівано з'явився в закладі Катаріно. Всі подалися слухати його, аби дізнатися, що нового сподіялось на світі. Разом із Франсіско Людиною прибула й жінка, — така гладка, що її несли в ношах аж чотири індіанці, — і молоденька, беззахисна на вигляд, мулатка, яка парасолькою прикривала гладуху від сонця. Цього разу Ауреліано також вирушив до закладу Катаріно. Посеред кола цікавих поважно сидів Франсіско Людина, схожий на велетенського хамелеона. Він співав новини деренчливим старечим голосом, приграючи собі на тім самім старовиннім акордеоні, якого подарував йому в Ґуайані ще сер Уолтер Рейлі[4], і відбиваючи такт великими ступнями завзятого мандрівника, порепаними від селітри. В глибині приміщення перед дверима до другої кімнати, куди час від часу заходили й виходили чоловіки, сиділа гладка матрона з нош, мовчки обмахуючись віялом. Катаріно, з паперовою трояндою за вухом, на конкуренцію торгувала тростиновим вином і використовувала будь-який привід, щоб підійти якомога ближче до чоловіків і прикласти руку, де не слід. Близько півночі задуха зробилася нестерпна. Ауреліано переслухав усі новини до кінця й не почув нічого цікавого для своєї родини. Він був уже налагодився рушати, аж тут матрона поманила його рукою.

— Заходь і ти, — мовила вона. — Це коштує лише двадцять сентаво.

Ауреліано вкинув монету в карнавку, яка стояла на колінах у матрони, й ступив досередини, сам не знаючи нащо. В постелі лежала молоденька мулатка, зовсім гола, і її груди нагадували собачі соски. Того вечора перед Ауреліано в цій кімнаті побувало шістдесят троє чоловіків. Повітря, перепущене через стільки легень і насичене запахом поту й зітханнями, зробилося густе, мов багнюка. Дівчина зняла мокре простирадло й попросила Ауреліано взятися за другий його кінець. Простирадло було важке, наче мокра парусина. Вони викручували його, повертаючи кожне за свій кінець, доки воно набуло своєї нормальної ваги. Потім перевернули мату, і з неї теж закапотів піт. Ауреліано палко бажав, щоб ця робота ніколи не закінчувалася. Він знав теоретично механіку кохання, але коліна в нього тремтіли, він ледве стояв на ногах, його вкидало то в жар, то в холод, він мусив негайно полегшити ваготу свого нутра. Коли дівчина поправила постіль і наказала йому роздягатися, Ауреліано став, затинаючись, пояснювати їй: «Мені сказали зайти. Звеліли вкинути двадцять сентаво в карнавку, просили не затримуватися». Дівчина зрозуміла його стан. «Якщо ти вкинеш іще двадцять, коли виходитимеш, то можеш побути трохи довше», — тихо мовила вона. Мучений соромливістю, Ауреліано роздягся, йому не давала спокою думка, що його нагота програє порівняно з братовою. Незважаючи на всі старання дівчини, він почувався чимдалі байдужим і страшенно самотнім. «Я вкину ще двадцять сентаво», — промимрив він у повному розпачі. Дівчина мовчки глянула на нього вдячним поглядом. Її спина була стерта до крові. Шкіра туго обтягувала ребра. Дихала важко, уривчасто — від глибокої знемоги. Два роки тому, далеко звідси, вона якось заснула, не погасивши свічки, а коли пробудилася — навкруги палахкотіло полум'я. Будинок, де вона мешкала разом із бабусею, що виховала її, згорів дотла. Відтоді бабуся водила її по містах та селах і за двадцять сентаво укладала в ліжко з чоловіками, щоб відшкодувати спалений будинок. За підрахунками дівчини, вона мала жити отак іще близько десяти років, приймаючи по сімдесят чоловіків за ніч, адже, крім сплати боргу, треба було ще оплачувати подорожні витрати, харчування, а також послуги індіанців-носіїв. Коли матрона вдруге постукала в двері, Ауреліано вийшов із кімнати, так нічого й не зробивши й насилу стримуючи сльози. Тієї ночі він не міг заснути, бо думав про дівчину зі змішаним

1 ... 19 20 21 ... 190
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сто років самотності (збірка)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Сто років самотності (збірка)"