Читати книгу - "Тільки разом"

Леон невдоволено зітхнув і потер сиві скроні.

— Андре, любий, ми говорили вчора з лікарем! — вкрадливо промовила Ірен. — Не ображайся, будь ласка, що ми звернулися до нього! Ти ж знаєш, ми любимо тебе і хвилюємося за тебе!

— І що? — напружився Андре. — Що сказав лікар? Я хворий?

— Звісно, твоя поведінка не зовсім типова, — сказав Леон. — Певно, ти помітив, що ні в кого з нашої родини чи наших близьких знайомих немає невидимих друзів. Лікар сказав, що з дітьми таке часто буває. Потім психіка людини трансформується й вигадані друзі зникають, бо зникає потреба в них.

— Кет не зникне! — запевнив батька Андре.

— Узагалі-то, Андре, я можу… — спробувала втрутитися Кет.

— Ні, Кет, ти не можеш! — закричав хлопець. — Мені байдуже, що там буває з іншими дітьми! Ти не зникнеш, зрозуміла?!

— Добре, добре, заспокойся! — в один голос зашепотіли Кет, Ірен та Естель.

— Ти зблід, Андре! — помітила Кет. — Тобі недобре?

— Який швидкий і нерівний пульс! — скрикнула Ірен, схопивши руку онука.

— Синку, у тебе підвищена температура! — зі сльозами на очах доторкнулася до чола хлопця Естель.

— Зі мною усе нормально! — Андре відштовхнув руки матері й бабусі.

— Тобі треба до лікаря! — сплеснула руками Ірен.

— Ні, ні, не треба! — закричав Андре, відбігаючи від стола.

— Андре, припини, ти сильно розхвилювався!

— Скажи їм, щоб не тягли мене до лікаря! Я не хочу, я не люблю лікарів! Скажи, скажи, Кет! — благав дівчину Андре.

Естель схлипнула й вибігла з кімнати.

— Андре, припини істерику! — гаркнув Леон.

— Будь ласка, заспокойся! — Кет опустилася перед хлопчиком навколішки. — Ніхто не бажає тобі зла! Ніхто не поведе тебе до лікаря! Просто поводься спокійно, природно, щоб батьки не хвилювалися! Поводься так, ніби мене немає поряд!

— Але ж ти є! — скрикнув Андре.

— Андре, ти дорослий! Досить вигадок! — склав на грудях руки Леруа.

— Я існую, але вони мене не бачать! Вони переконані, що мене немає. І тому вони думають, що ти хворий! Подивися на Леона, який він сердитий! А Ірен! У неї трусяться руки від страху! Не поводься так зі своїми рідними, пожалій їх! Прикинься заради них, що мене немає!

Андре переводив наляканий погляд із батька на бабусю, з бабусі на подругу і знову на батька. Леон зітхнув, разом обм’як і обережно наблизився до Андре.

— Синку, вибач мені за мою поведінку! — м’яко мовив Леон, ніжно торкаючись щоки хлопця. — Можливо, я неправий! Я знаю, ми винуваті в тому, що коїться з тобою. Лікар сказав, уявних друзів вигадують діти нещасливі, обділені ласкою, увагою рідних. Пробач мені, будь ласка, що я так мало спілкуюся, граюся з тобою! Я виправлюсь, обіцяю! Ми будемо разом відпочивати у вихідні, будемо грати в теніс, плавати в басейні, дивитися кіно й відвідувати вистави!

— Але я не люблю теніс, басейни, кіно й вистави! — спохмурнів Андре.

— А що ти любиш? — запитав Леон.

— Книги!

— А нас із матір’ю? А бабусю?

— Я люблю вас, але…

— Але?! — на обличчя Леона впала тінь смутку. — Хіба тут можливі «але»?

— У мене є Кет!

Леон довго дивився на сина, кивав на знак мовчазної згоди із самим собою й нарешті залишив кімнату, не промовивши ні слова.

— Андре, як ти так можеш? — тихо запитала Ірен. У її очах стояли сльози. — Ти такий маленький і такий жорстокий!

— Я не жорстокий! — набурмосився хлопець. — Я просто кажу правду!

— Коли зникне Кет, хто у тебе залишиться? — сумно посміхнулась Ірен і відвернулася.

— Кет, ну Кет, чого вони?! — пошепки запитав Андре.

— Андре, не всім людям потрібна правда, — сказала Кет. — Але всім потрібна любов!

Андре кивнув і посміхнувся. Цього ж дня хлопець перепросив у батьків за вранішню сцену, пообіцяв поводитися чемно й запропонував відвідати театр.

Кет не полишала думка, що невдовзі вона втратить Андре. Дівчина вирішила, що до змін у їхньому житті треба починати готуватися заздалегідь. Коли Андре спав, Кет залишала його і блукала містом, спостерігаючи за далекими вогнями, за грою світла ліхтарів у листі дерев, за зірками в низькому, загазованому небі. Інколи вона підглядала за парами, які обіймалися й цілувалися на лавах у парку. Кет думала над тим, чи буде щастя у її прийдешньому житті — щастя без Андре. Так само буде плисти над містом ніч, і буятимуть квіти, і гратиме з якогось вікна тиха легка музика. Вона сидітиме в парку, цілуючись із приємним чоловіком. А Андре не буде. Не залишиться навіть згадки про нього.

Кет закривала очі, затуляла вуха й намагалася уявити себе без Андре. У суцільній темряві й тиші вона не була сама. Кет відчувала друга всередині себе, як людина відчуває серце. Невидима, непомітна в щоденному галопі, любов до нього пульсувала у її грудях і розносила по тілу життя.

Дівчина знову роздивлялася довкола й не йняли віри, що можна усе це втратити, що можна