Читати книгу - "Симбалайн"

Олег підводиться, суне до шафи, дістає вели­кий том в коричневій шкіряній палітурці — так ма­ють виглядати чорні книги, ті, які читають чор­но­книжники.

— Боже, яка книга! І в тебе така не одна!

— Першу з них мені подарував на шістнад­цятиріччя мій батько. І здивувався сам, що це мені аж так сподобалось, що зробило колекціонером.

Я власне, вирішив вчити англійську, щоб почитати оце — Олег показує мені книгу, на якій золотом викарбовано: «The Book of Black Magic and of Pacts by Arthur Edward Waite».

— Якщо я втрачу роботу, ми зможемо довго виживати на цих книжках, які в СРСР мені дісталися за копійки. Їх просто здавали в макулатуру! У мене був знайомий в пункті прийому, з яким мене по­знайомив наш друг Рубік, він продавав мені ті книги за пляшку чи дві горілки. А цю віддав просто так, як непотріб! — Олег витягає із заднього ряду також старовинну велику книгу із єврейськими літерами.

Я дивлюся на літери на палітурці, тільки й можу розібрати, що то літери мови іврит. Хтось дуже боявся в ті часи виглядати буржуазним сіоністом.

— А твій дідусь, здається, був єврей.

Так, цю страшну, як на радянські часи, правду мені не те щоб розкрила, але оприявила в слові тьотя Галя, та сама, на квартирі в якої жили Альбіна з матір’ю.

— А ви їхати не збираєтеся? — улесливо спитала мене вона, і я остаточно зрозуміла: мої підозри щодо діда Лева підтвердилися. Бо ж в моїй родині цю тему ніколи не обговорювали. А коли мою матір питали, чому в неї підозріле по-батькові «Львівна», вона із викликом відповідала: бо її батька так назвали на честь Льва Толстого. Великого російського письменника, до речі!

— Мати й бабуся завжди говорили, що то був дуже добрий чоловік, а я його майже не пам’ятаю, хоча лишилися зворушливі світлини: я в дідуся на руках. Так, він був єврей, але він, напевне, не прочитав би цих літер. То вже треба було брати або на покоління назад, або на два покоління вперед.

— Це я знаю. Ти казала, вони з бабусею позна­йомилися в дитячому будинку.

— Так, вони там були разом як діти ворогів народу. Їх евакуювали у війну, а коли повернулися після звільнення Києва, один із вихователів сказав йому: «Тобі, Льовко, урятував життя товариш Сталін. Усіх твоїх постріляли, хто лишався з батьками!» Вони з бабусею обоє дуже любили радянську владу й були їй вдячні за своє щасливе дитинство.

— А твоя мати була зовсім молода, народилася вже по війні?

— Так, і мене народила дуже молодою. Але потім ні з ким, ні-ні! Зате закінчила університет з відзнакою! На денному відділенні! Відробляла свої тяжкі гріхи!

— То ж, коли я ходив до неї, їй було не більше тридцяти?

— Виходить, що так.

— Я думав, вона тоді була старша років на десять. Бо ж моя народилася ще до війни. І мене народила, уже закінчивши університет.

— Та й ти старший.

— А Альбінка була за віком така ж, як ти?

— Так, вона з’явилася на нашому подвір’ї, коли нам було по вісім років. Тобто ми сусідствували досить довго… До речі, після інциденту з Рубіком мати віддала її до інтернату. Точніше, одні казали, до інтернату, інші казали, завезла на село.

— І стала вже без перешкод водити мужиків?

— Це, мабуть, вирахувала моя бабуся. А мене тоді почало цікавити, як самій почати статеве життя.

— Ох ти моя мала розпутниця. А довго Альбіни не було?

— Коли ми з’їжджали, її ще не було. А коли ми переїхали, а я заходила до Тасі, то іноді зустрічала її.

— А ти знаєш, як закінчила Альбіна? Ти казала, то була ледь не антична драма.

— Як не антична драма, то якийсь вічний сюжет, вічне повторення. Її вбив Ґоґа Циган.

— Ґоґа Циган? Його звали саме так?

— Хлопець із нашого закутка. Відсидів чи не десять років, потім вийшов. Я зустріла його після свого першого розлучення теж, до речі, на Лук’янівці. Він дуже хотів поговорити зі мною, як тоді з тобою Рубік Іванющенко. То вже було після розвалу Союзу. Ми з Ґоґою до пізньої ночі сиділи у скверику навпроти кінотеатру, де тоді ще не демонтували пам’ятника Косіору в його другому варіанті. «Фантомаса» зняли раніше. Потім він узяв мені таксі додому.

— Так, я пам’ятаю, як «Фантомаса» поміняли на «Кепку»… А як ти думаєш, чого твій знайомий Ґоґа Циган убив Альбіну?

— Із ревнощів, чого б іще? Він розповідав мені, що в неї з’явився кавалер, якийсь мажор. З машиною, з грішми, але не любив її, просто грався. Принаймні Ґозі Цигану той чувак не сподобався.

— Але ж Ґоґа не збирався ставати Альбіниним хлопцем! Там справа була складніша.

— Я так і не зрозуміла всіх нюансів ставлення Ґоґи до Альбіни. Але добре пам’ятаю, як мене всю збаламутила та розповідь.

— А коли ти востаннє бачила Альбіну?

— Ми переїхали, коли я закінчувала восьмий клас, тобто мені було п’ятнадцять… Ми були перші, хто отримав квартиру, усе те