Читати книгу - "Симбалайн"

кодло лишалося жити там. Більше того, нашу квартиру на другому поверсі ще потім комусь дали. Але я залишилася у тій самій англійській школі на Лук’янівці, тобто все одно їздила у ті краї. Іноді заходила до Тасі Ковалець у будинок, де аптека. Кілька разів зустрічала Аль­біну, вона завжди дуже радісно віталася зі мною, я іще думала: навіщо так радіти моїй з’яві? Ми розмовляли здебільшого про людей з нашого закутка. І за нею вже тоді ходив Ґоґа Циган. Він завжди терпляче чекав за кілька кроків, поки ми розмовляли. Іноді ми розмовляли досить довго, вона детально розповідала мені про всіх наших сусідів, а я все те вислуховувала, а потім переповідала мамі й бабусі. Їм було цікаво, як складається доля наших лук’янівських сусідів. А коли я саме в останнє бачила її? Конкретно останню нашу зустріч не пригадаю, але то було в той рік, коли я закінчувала школу… Так, я бачила її навесні, коли вже було тепло. І Ґоґа був при ній.

— А скажи, Ґоґа був схожий на її хлопця?

— Та ні. Мені здається, він був схожий на… відданого пса, саме так, а не на хлопця, з яким дівчина «гуляє». Але він міг розраховувати, що завоює її увагу в майбутньому. А вона не оцінила його відданості, загуляла з мажором. Він був дивний хлопець, той Ґоґа Циган.

— Циган — то було його прізвище чи прізвисько?

— Прізвисько! Прізвище в нього було Солончак, воно було написано на їхніх дверях. Він був дуже кремезний, чорнявий, кучерявий, прізвисько Ци­ган добре клеїлося до нього. Він дитиною ходив на милицях, здавалося, буде калікою. Багато часу провів по лікарнях і санаторіях. А потім поступово став просто богатирем. Він мені так і говорив: я багато настраждався в дитинстві, багато думав, багато лежав і не спав. І отримав знання, що маю оберігати білу панну.

— Він ужив саме ці слова: отримав знання?

— Як же він сказав? Він сказав, здається так: і до мене дійшло! Я багато думав про сенс життя, і до мене дійшло, що моя задача — оберігати білу панну. А вона пішла чорт знає до кого, якби справді до рівного.

— Він так і казав тобі, коли ви зустрілися через десять років?

— Так, Олеже. Я дуже добре пам’ятаю ту зустріч, то було несподівано дуже яскраве враження мого життя. Тільки-но я зустріла Ґоґу Цигана, відчула дурний страх: «Убивця!» Вийшов із в’язниці! Зараз і мене приб’є! Але ми з ним дуже добре поговорили. Як старі друзі. Мені завжди було його шкода. Тоді він і розповів, як лежав у якихось гіпсах чи корсетах і все думав, думав… Думав про те, що робитиме, коли видужає… Він лежав без книжок, без музики. Так, тоді не було плеєрів, але моя мати, якби зі мною раптом щось подібне, приперла б до лікарні і радіоприймач, і магнітофон, і повно всіляких книжок. А його батьки, ти б їх бачив, такі тупі, ледь уміли розмовляти. Читати, напевне, не вміли, хоча за СРСР була тотальна писемність. А ти знав того Ґоґу в ті часи? Він тобі розкривав душу, як дядя Рубік?

— Та ні, я його не знав. Але, мабуть, я його кілька разів бачив. Асю, пригадай, якою була Альбіна, коли ти бачив її востаннє?

— Дуже гарна. Білява, біла, аж світилася. Справжня біла панна. Величезні очі, світло-сірі чи якісь бузкові. І вся якась нетутешня. Вона й дитиною була дуже гарненька, не відведеш очей, недарма той Рубік…

— Рубік, — то інша справа. Він отримав своє. Невдовзі після моєї з ним розмови він помер. Пам’ятаю, як ламали двері поверхом вище, коли він пролежав уже кілька днів. Але зараз я хочу, щоб ти повернулася в давніші часи, ще за Союзу. Ми з тобою ходили в цьому житті паралельними шляхами, тому й не перетиналися. То чи пам’ятаєш ти бар неподалік від бібліотеки, коли тролейбус піднімався вгору, у бік Хрещатика? За Союзу барів у Києві було небагато, навіть у середмісті.

— Звичайно, пам’ятаю! Він іменувався «Львів­ський». Не «Львівська брама», той був на Львівській площі, а там, де ти кажеш, ближче до Лук’янівки, був просто бар «Львівський». Тоді в Києві все найкраще було «Львівське». Я там багато разів сиділа в студентські роки. Усе тягло в рідні місця. Там були коктейлі з коньяком, мені особливо подобався коктейль «Янтар». Так було класно, але іноді так тупо вривалася радянщина! До коньяку могли дати не шоколад, а цукерку батончик. І за столик могли підсісти чужі люди. Мої діти не вірять, що таке справді було.

— І я там сиджував. І також, бувало, сідав за чийсь столик, і до мене підсідали. Адже я нерідко приходив туди сам. А може, я колись підсів і до тебе за столик?

— Я не пам’ятаю такого…

— А ти пам’ятаєш офіціантку з того бару? Напружся, Асю, молода пам’ять цупка, щось має виплисти з підводних печер…

І я згадую той напівтемний бар, і смак тих коктейлів із коньяку, шампанського й лимонного соку, і обличчя тих, із ким я сиділа в тому барі. Любила столики під стіною більше, ніж біля вікна. Любила дивитися на шинквас, як мерехтіли в напівтемряві пляшки. Справді дуже не любила, коли хтось був змушений підсісти за наш столик, бо вільних столиків після восьмої у барі «Львівський» справді не було.

— Олеже, а хіба там були офіціантки? Ми ж самі підходили до шинквасу, замовляли й брали собі напої.

— Саме так. Але забирала брудні келихи молода дівчина. І її можна було попросити принести черговий коктейль. Невже не пам’ятаєш?

— Значить то була не офіціантка, а прибиральниця