Читати книгу - "Прибутні люди"

— Е-е, Юхимовичу, показуй приклад своїм членам бригади, — кивнув Балковенко на Оляну. — Показуй, товаришу наш Кіндрате дорогий. Гарасюта взяв самописку в широку тремтячу руку повержено схилився над столом. Пискнуло перо об папір.

— Хух! Тяжке діло, — розхилився й витер упрілого лоба.

— Байдуже, помаленьку, потихеньку виплатиш, — сказав фінагент Марищенко.

— Державі зараз теж нелегко, товаришу Гарасюта, — озвався незнайомий і огорнув бархатним поглядом господаря. — Треба виручати, розбагатіє держава, і ми розбагатіємо.

— Що ж вона, на наших подачках хоче розбагатіти? — вирвалося раптом у Оляни. — На наших черствих сухарях у рай виїхати? У той ваш комунізм?

— О, Петрівна ожила, — повернувся до неї Балковенко і за ним усі галіфешники. — Ти чого там приросла до порога?

— А мені й звідси все добре видно.

— Бачила, значить, як чоловік безропотно підписався? На три сотні.

— Прирівняв. Він і на слона підпишеться. Товариш же Кіндрат — бригадир та й дітей у нього однойко, отож і грошей безпереводно. А в мене ж бачили, яка ото комуна. Візьміть же це до уваги. Обберете, з голоду виляжемо, не діждемось, поки й ваша держава розбагатіє.

— Ач, яке ото розсуждєніє в людей. Як бригадир, так у нього, значить, кури золоті крашанки несуть, — сказав Гарасюта.

— Заторохтіла, — похитав головою Балковенко. — Ваша держава. Вона наша. Обща. У нас до тебе, Юхимовичу, ще одне прохання. Чи не міг би ти позичити на позику Петрівній четвертну? Чи, може, півсотні, Петрівна?

— Які там півсотні… —буркнула Оляна. — Чи ви заповзялися, щоб я збожеволіла до ранку?

Гарасюті й зовсім опала нижня губа й ніздрі широкого носа заходили, наче він мав оце чхнути на всю хату.

— А чим же вона віддасть?.. — нарешті здобувся Кіндрат на мову.

— Ну, може, одробить вам? — подав голос секретар сільради.

— Одро-обить? Одробить… Та можна, бо моя Пріська боліє оце, не годна поперека зігнути, так бідну вхопило, запалення якогось там нерва, дохтура признають, а городину підоспіло саджати, а там і полоти… Усе на мої руки.

«Та вона в тебе й того літа, як тільки підоспіли жнива, а ти вже забригадирував, захворіла на запалення хитрощів», — подумала Оляна та промовчала.

— Значить, домовились? Тільки, якщо можна, то щоб зараз і сплатити, — сказав Балковенко. — Твою позику підождемо, а її ні. Маємо вже горький опит.

— Прямо оце зараз і позичати? — чухав запелехатілий гамалик Гарасюта й знову аж упрів.

— Саме зараз.

— Бач, як ви гарно розпоряджаєтеся моїми рученьками нещасними… — заплакала Оляна.

— А що ж ми зробимо, товаришко? Треба, — озвався той, бархатний.

— Байдуже, Оляно, ти ще молодиця справна. Відробиш. Не поменшає тебе, — сказав Балковенко.

— А дома он не копано й не саджено ще, — плакала Оляна.

Галіфешники мовчали.

Гарасюта підійшов до скрині якось боком, дрібними скрадливими кроками, підняв віко, пошарудів у прискринку, придержуючи плечем віко. Видно, відлічував там же. Вийняв уже готові, поклав перед Балковенком дві пругкі десятки, троячку і два карбованці. Оляні аж у роті пересохло. Живі гроші. Її й не її…

— То я пишу, Оляно, — сказав Балковенко й щось проставив там у паперах ручкою. — Ти вже переголосила? Утрись та розпишися.

Оляна взяла з його рук теплу гладеньку самописку, спитала:

— Де?

— Отамо, де галочка стоїть.

Набачила галочку й поставила поруч свій похилий хрестик. Балковенко сховав гроші й папери до сумки, звівся з-за столу:

— От і вся музика. Пішли далі, поки ще не зовсім смеркло.

Галіфешники з хромовим рипінням рухнули з хати. У сінях Гарасюта придержав за руку Оляну, упівголосу сказав:

— Завтра приходь увечері, поможеш картоплю посадити.

—А може б, я вже вам на полінці помогла, товаришу Кіндрате, бо зараз же у самої дома горить скопати город.

—Погорить та й погасне. У поліпку то само собою, поможеш. А завтра прийди на садінку, — не відступав Гарасюта, і нижня губа йому нетерпляче, очікувально відкопилилась.

«Підбери свою капицю, бо наступлять», — палахнула гнівом Оляна й мовчки вийшла із сіней. І тут на них наскочила з ганку гладка, здорова, як грім, Пріська.

—Добрий вечір, — привіталася до неї Оляна й пішла слідом за галіфешниками в бузковий вечір.

—Що тут робиться? — спитала підозрілим баском Пріська Гарасюту. Той щось дрібно забубонів їй у відповідь.

Копали городи. У кого були корови, то сусід із сусідом спрягавсь, і вже повиорювали та саджали городину. «А в нас що? — казав дід Йосип. — Хіба що бабиних кіз у плуг запряжу?» Дід з бабою копали свій город, а Оляна з дітьми — свій за Россю. Отож і накопала. Удень у колгоспі на волочінці, в обід прискочить, не встигне шматка в рот укинути, біжить копати. Тільки ж наче почала, як уже гамселить Гарасюта в рейку — кінчай обідати. А увечері тепер вона відробляє Гарасюті за позику. Картоплю та буряки саджає вже ось третій вечір. Уся надія на малечу. Половину городу восени засіяли пшеницею і житом. Якби ж дощі оце — були б з хлібом. Так палить же немилосердно.

Малі після школи не до уроків сідають, а зразу йдуть на город. На чотирьох три лопати. Іван і Василько мають свої, а Гриць і Марія — на двох одну. Копають по черзі й увесь час сперечаються: кожному здається, що він уже переробився і пора його підміняти,