Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Старі-старі казки 📚 - Українською

Читати книгу - "Старі-старі казки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Старі-старі казки" автора Оксана Каліна. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💛 Гумор. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 25
Перейти на сторінку:
бери, та паспорт губи і виписуй новий. Але королева вирішила паспорт не губити, все таки – це документ державної ваги. Як жінка недурна, політично та коньюктурно грамотна, вона розуміла, що на «тридцятку», як не крути, не потягне, (тим більше, дорослі діти поряд порпаються), а от 45 – саме те. Навіть пісня є: сорок п’ять, сорок п’ять, баба ягодка оп’ять.

Але казка ця не про королеву, вона тут другорядний персонаж, а про те, як Принцеса вибирала мамі подарунок, і що з цього вийшло.

Королева-мати, як і будь яка красуня, була особою примхливою і вредною, і з кожним черговим 45-ти річчям ці риси характеру лише посилювались. Тож вибір подарунку для матусі був справою дуже нелегкою. Принцеса довго тинялась магазинами, придивляючись до ювелірних прикрас, брендового шмаття, антикваріату, але нічого вибрати так і не змогла.

«Парасольку їй куплю, – подумала Принцеса у розпачі, – в клітинку. Все одно, шо не подаруй – все не те».

Але підносити на день народження королеві парасольку, навіть якщо вона – твоя власна мати, згодьтесь, якось не комільфо. Тож після зрілого роздуму Принцеса вирішила подарувати мамі… коня. Точніше, лошадку, дівчинку. Тим більше, що королева з недавніх пір воспилала пристрастю до піших та кінних прогулянок – для красоти лиця та бодрості фігури.

Принцеса замовила лошадку аж із самої Аравії, там був відомий на весь світ конезавод. З нетерпінням чекала, коли її привезуть. Привезли. Лошадка була – казка, заглядіння, чудо і диво. Золотисно-гнідої масті, ніжки стрункі, грива мало не до землі на вітрі так і розвівається, очі такі, шо натурально втопитись в них можна. Але…Якоюсь дивною була так конячина. Глипнула на Принцесу своїми розумецькими очиськами так, що тій подумалось: «Зирить так, наче в неї диплом про вищу конячу освіту під сідлом затирається». Принцеса хотіла було підступитися до лошадки, щоб об’їздити її, (не могла ж вона матусі неперевірений подарунок втюхати), але не тут було. Принцеса крок – лошадка від неї, так до вечора в «квача» і гралися.

– Добре діло, – пробурмотіла собі під носа Принцеса, – відвалила купу грошей за цю кобилу мадярську, а сісти на неї не можу.

– Сама ти кобила мадярська, – раптом почулось у відповідь.

Принцеса злякано оглянулась, але поряд нікого не побачила. Невже коняка говорила? Маячня! Здалося, напевне.

Наступного дня Принцеса знову взялася було об’їжджати лошадку. Та, як не дивно, до рук пішла, але у Принцеси склалося стійке враження, що це не вона дресирує вредну тварину, а навпаки, конячина за нею пильно спостерігає і робить тільки те, чого самій хочеться. Принцеса хотіла була погнати її галопом, але коняка добряче гризнула її за руку.

– Ах, ти, злюка! – замахнулась Принцеса нагайкою, але бити не стала – шкода.

«Ти диви, – думала Принцеса, обробляючи рану – яке норовливе, а на вигляд Боже і тихе».

Але все рівно лошадка Принцесі подобалася. Вона любила тварин, рослини, взагалі все живе. Їй на віть на травичку іноді було жаль ступати, щоб не прим’яти. Квіток Принцеса ніколи не зрізала і у вазу не ставляла, по тій же причині. А лошадка була такою гарною, хоч і норовистою, що не любити її не можна було.

– Як же мені тебе назвати? – сказала одного разу Принцеса, коли її стосунки із лошадкою не те, що налагодились, але певний позитивний прогрес намітився, – назву тебе Луною, хоча ти руда, мов сонце. Бо загадкова ти якась, темна, та ще злючка відлюдькувата…

– Я не темна, – раптом людським голосом сказала лошадка, – просто затемнена.

Принцеса, почувши це, мало з ніг не звалилася.

«Оце так раз, – майнула в голові найпершою думка, – подарунок матусі! Коняка говоряща! Та матінка з неї швидко шкуру спустить, як довідається, що лошадка не тільки говорить, а ще, по ходу, слухать добре вміє. Не можна їй до матінки».

– А ти шо ж так довго не зізнавалась, що людською мовою володієш? – оговтавшись, запитала Принцеса.

Лошадка фиркнула.

– Придивлялась до тебе. У світі багато таких – на вигляд, ніби людина, а заглянь глибше – вовчара, або того гірше – тхір. А ти наче нічого, пайдьот. І я колись була веселою та відкритою лошадкою, до всіх з добром та душею на розпашку. І що? Крім нагайки та шрамів на крупі й серці нічого не отримала. От і навчилась шифруватися, затемнятися. Засіб самозахисту, не більше.

– А розмовляти як навчилась? – все ж не витримала Принцеса.

– Ой, та я вас умоляю, – фиркнула лошадка, – я ще на гітарі грати вмію і хрестиком вишивати, – весело заіржала і так завзято хвицьнула задніми ногами, що й Принцесі стало весело…

Коротше кажучи, Принцеса і затемнена лошадка ні ім’я Луна здорово подружились. Королева-мати отримала в подарунок смарагдове намисто, яке так пасувало до її вічно молодих зелених очей. Луна залишилась у Принцеси – не кожен в змозі оцінити такий подарунок, як затемнена лошадка. І не було у Принцеси подруги вірнішої, мудрішої і надійнішої. І веселішої, до речі, теж…

Свинопас

Жив був один Принц. Королівство у нього було маленьке, але одружитися все таки можна було. А от одружитися якраз Принцу і хотілося… Так починається казка у класика, Ганса-Християна которого.

Ми ж почнемо свою казочку трохи по іншому. Жив був собі Принц, тільки було у нього не королівство, а лише половина, бо другу він пропив і на баб прогуляв. Нє, на пропітніє, канєшно, вистачало, але порівняно з тим, що було колись – просто мізер. Та і одружуватися Принцу зовсім не хотілося, бо він уже був одружений і мав трьох діточок – двох синочків і лапочку дочку. А от щастя не мав зовсім. Чи може то йому тільки так здавалося? В усякому разі частенько, добряче хильнувши, він виходив на вулицю і, хапаючи кожного встрєчного-попєрєчного за руку, волав:

– Хочу бути щасливим! Де роздають щастя, не знаєте?

Люди спочатку шарахались, але потім пізнавали Принца і вели його додому. Та що сказати? Не дивлячись на те, що Принц був добрячим випивохою і бабієм, все ж він був загальним улюбленцем. Може тому, що мав широку натуру і не був жадібним, чи тому, що був хлопцем веселим і відкритим. Коротше кажучи, п’янючого Принца ніхто серед дороги в багнюці не кидав (все ж він був обличчям королівства як не як), а брали під білі рученьки і тягли додому. А от додому йому якраз і не хотілося. Бо щастя там вже давненько не жило і навіть не підживало. Навіть на ночівлю не зупинялося.

1 ... 19 20 21 ... 25
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старі-старі казки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Старі-старі казки"