Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

Коли Лін Дайюй зійшла на берег, там її чекав паланкін із носіями й коляска для багажу, прислані з палацу Жунго.

Від матері дівчинка часто чула, що родина її бабусі не схожа на інші родини. І справді, служниці, які її супроводжували, їли й одягалися не як прості люди. І Дайюй здавалося, що в будинку в бабусі їй доведеться стежити за кожним своїм рухом, за кожним словом, аби не викликати глузувань.

Коли носії внесли паланкін у місто, Дайюй обережно визирнула із-за шовкової фіранки: на вулиці була штовханина, обабіч громадилися будинки, — усе було не так, як у них у місті. Минуло досить багато часу, як раптом на північному боці вулиці дівчинка помітила двох кам’яних левів, що присіли на задні лапи, і величезні ворота із трьома входами, прикрашені головами диких звірів. Біля воріт уряд сиділи щось із десять людей у розкішних головних уборах і дорогому вбранні. Над головними воротами на горизонтальній дошці красувався зроблений великими ієрогліфами напис: «Створений за найвищим велінням палац Нінго».

«От і дім мого дідуся», — подумала Дайюй.

Трохи на захід стояли такі самісінькі ворота, із трьома входами, але це вже був палац Жунго. Паланкін унесли не через головний, а через західний бічний вхід.

На відстані приблизно одного польоту стріли від входу, відразу за поворотом, паланкіни зупинилися, з них вийшли служниці. Четверо служників років сімнадцяти-вісімнадцяти, у халатах і шапках, змінили носіїв і понесли паланкін Лін Дайюй далі. Служниці пішли за ними пішки.

Біля других воріт паланкін опустили на землю, молоді служниці з гідністю відійшли, а підоспілі їм на зміну розсунули фіранки й допомогли Дайюй вийти.

Підтримувана із двох боків служницями, Дайюй увійшла в другі ворота. Обабіч них були розташовані півколом криті галереї, а навпроти височіла прохідна зала, де перед входом стояв мармуровий екран[32] на ніжках із сандалового дерева. Далі одна за одною йшли три невеликі приймальні й, нарешті, головна будівля, а перед нею просторий палац. Спереду стояв панський будинок з п’яти покоїв із різьбленими балками й розмальованими колонами, а з боків — флігелі з терасами — там були розвішані клітки з папугами й іншими рідкісними птахами.

На ґанку сиділи молоді служниці в червоних кофтах і зелених спідницях. Ледь заздрівши тих, що ввійшли, вони кинулися назустріч.

— Нарешті ви приїхали, а стара пані щойно про вас згадувала!

Три з них поспішили до входу й відсунули завісу, що його закривала, у ту ж мить хтось доповів:

— Панянка Лін Дайюй!

Заледве Лін Дайюй увійшла до будинку, як назустріч їй, підтримувана під руки служницями, пішла стара з білим, немов срібло, волоссям. Дайюй відразу здогадалася, що це бабуся, і хотіла поклонитись, але стара стримала її, обняла й зі слізьми на очах вигукнула:

— Моє дороге дитя!

Усі, хто був тут, теж розплакалися. Заплакала й Дайюй. Але враз усі заходились її втішати.

Тільки-но Дайюй заспокоїлася й поклонилася бабусі, та стала знайомити її з рідними.

— Це твоя старша тітка, — говорила вона. — Це — друга тітка. А ось дружина твого покійного старшого двоюрідного брата — пані Цзя Чжу.

Дайюй кланялася кожній родичці, а бабуся тим часом розпорядилася:

— Покличте панянок! З нагоди приїзду дорогої гості з далеких країв нехай не йдуть на заняття.

Дві служниці з поклоном вийшли, і незабаром з’явилися три панянки в супроводі трьох мамок і декількох молодих служниць: одна з панянок була повненька, але зграбна, середнього зросту, з ледь приплющеним носом і смаглявими, як плід лічжи, щоками, загалом, дуже миловидна. Трималася вона скромно й просто. Друга, висока, струнка, з похилими плечима, овальним, як качине яйце, лицем, великими очима й густими бровами, вирізнялася вишуканими манерами й поводилася невимушено, але без тіні розв’язності. Третя була зовсім іще маленька. Шпильки, персні, спідниці й кофти у всіх трьох були однакові. Дайюй підвелася, щоб привітати їх, і вони познайомилися.

За чаєм, що подали служниці, мова йшла про матір Дайюй, про її хворобу, ліки, про похорон. Бабуся засмутилася й сказала Дайюй:

— Я так любила твою матір, більше, ніж інших дочок, а от бачиш, пережила її й навіть не змогла побачитися з нею перед смертю. Це таке горе для мене!

Вона взяла Дайюй за руку й розридалася. Ледве її заспокоїли.

Вишукані манери маленької Дайюй не могли приховати її хворобливого вигляду й млявості рухів. Посипалися запитання:

— Які ти приймаєш ліки? Невже нічого не