Читати книгу - "Чекаючи на Боджанґлза"

Спершу Мама дуже нудьгувала на третьому поверсі, вона казала, що раз уже є ризик здуріти, то краще це робити поверхом вище. Їй здавалося, що сусіди по поверху навіюють на неї депресію, також вона шкодувала, що навіть під дією ліків веселішими вони не стають. Її стан був мінливим, вона могла зустріти нас цілком чудовою поведінкою, але впасти в істерику, коли ми від неї ішли. Траплялося й навпаки, тоді було важко з нею залишатися, бо треба було дочекатися, поки вона заспокоїться, а чекати можна було дуже довго. Під час відвідин на обличчі Тата застигала одна й та сама посмішка, що здавалася мені сильною та заспокійливою, а от матір у свої погані періоди сердилася на цю посмішку, бо й справді дуже важко щось таке витримати.

На щастя, вона зберегла почуття гумору, тому часто передражнювала сусідів, кривлялася, говорила в загальмованому темпі, накульгувала, тягнучи ногу. Якось по обіді, коли ми до неї прийшли, побачили, що вона завела бесіду з низеньким лисим чоловіком, котрий дивився на носаки свого взуття та потирав руки. Він був просто дивовижним — обличчя все в зморшках, а голомоза голова вся гладенька.

— Жорже, ви саме вчасно! Познайомтеся з моїм коханцем, звичайно, одразу так і не скажеш, але він дуже пристрасний, коли схоче! — вигукнула вона, пестячи череп свого співрозмовника, котрий почав голосно сміятися, киваючи головою.

На що Тато відповів, підійшовши, аби потиснути йому руку:

— Дякую, любий друже, пропоную вам оборудку — ви будете нею опікуватися, коли вона кричить, а я — коли сміється! Ви тут будете у виграші, бо кричить вона набагато частіше, ніж сміється!

Мама вибухнула сміхом, Тато і я — також, голомозий і собі засміявся, навіть голосніше за нас.

— Ну то йдіть собі, безумцю, повертайтеся за годинку, раптом я вирішу покричати! — кинула вона в бік лисого, котрий саме виходив з кімнати, тримаючись за боки.

А якось іншого разу вона зустріла нас у такій позі: голова похилена, руки звисають, рот розтулений. Тато впав на коліна та почав волати, аби покликали медсестру, але вже за мить матір встала на ноги та залилася дитячим сміхом. Цього разу її жарт тільки її одну і розсмішив, Тато ж направду весь зблід, я ж почав ридати, як немовля, нам такий жарт веселим зовсім не здався. Сам я так злякався, що аж розсердився. Сказав їй, що з дітьми так жартувати не можна. Вона кинулася мене цьомати на знак вибачення, а Тато зауважив, що мій гнів — цілком виправданий.

З часом Мама стала шефинею третього поверху. Вона всім заправляла з добрий настроєм, віддавала накази, роздавала почесті, вислуховувала скарги та маленькі жалі, в будь-який час давала поради. Їй це вдавалося так добре, що якось Тато приніс їй картонну корону та пиріг[4], але вона від них відмовилася та зі сміхом вигукнула:

— Я королева дурнів, то краще принесіть мені друшляка чи якусь лійку, бо в кожного — своє королівство, своя влада!

Через її палату проходили всі придворні, таким був ритуал. Поміж них були закохані чоловіки, котрі приносили їй свої малюнки, шоколад, вірші, букети з квітів, зірваних на клумбі в парку, іноді навіть із корінцями, а також ті, хто приходив просто подивитися, як вона говорить. Мамина палата перетворилася на мініатюрний музей і величезне звалище водночас, повсюди. Дехто перевдягався в костюм, перш ніж прийти до неї з візитом, і це було зворушливо, так казав Тато, котрий до божевільних зовсім не ревнував. Щойно ми заходили до палати, він плескав у долоні, від цього всі залицяльники розбігалися — одні опускали голову, інші просили вибачення.

— До зустрічі, мої крихітки! — казала їм Мама, махаючи рукою так, ніби проводжала поїзд.

Серед придворних були і жінки, їх було менше, зазвичай вони заходили на чай і послухати, що Мама розповідала про своє попереднє життя. Вони весь час вигукували то «ох», то «ах», широко розплющивши очі, тому що Мама цього заслуговувала.

Навіть медсестри про неї дбали; на відміну від інших пацієнтів, вона могла обирати, що буде їсти, а також могла вимикати світло, коли захоче, а ще їй дозволяли курити в палаті, але тільки за замкненими дверима. Через усе це могло здатися, що справи в неї ідуть усе краще, а також забувався інший переїзд, який саме відбувався.

Поїхала не тільки Мамина голова, переїжджала також наша квартира. Переїзд був майже таким самим неприємним, як і лікування. Потрібно було розкласти та розсортувати цілі століття спогадів у коробки, а щось і викинути на смітник. Тато знайшов іншу квартиру на тій самій вулиці, але набагато меншу, тому на смітник довелося віднести несподівано багато. Непотріб прийшов, аби нам допомогти, але, попри своє прізвисько, він не дуже надавався до того, аби щось