Читати книгу - "Квіти на снігу"

– Чому ж?

– А хто її знає! Хто знає, чому Бог створив світ таким, що коли в жінки рвуться останні колготи, вона плаче… Та якби він малював те, що треба, то вони могли б жити, як у Бога за пазухою, у дорогій автівці кататися, по курортах їздити. Це ж якби з розумом, то які гроші можна було б заробляти!

– А що треба малювати, щоб можна було жити, як у Бога за пазухою? – ледве стримуюся я.

– Ну не янголів же з дзьобами! – сміється жінка, аж фіолетовий капелюшок сповзає на потилицю. Вона поправляє його й підхоплюється на ноги, бере натюрморт.

Мені хочеться вирвати “Соняха” з її випещених рук із наманікюреними нігтями. Хочеться викинути її торбу з пляшкою за двері. Але я не насмілююсь. Що тато подумає? Він же мене зовсім не знає, подумає, що я психопатка. І я його також не знаю».

«Я прошу тата поїхати до мене. Ну хоч на місяць чи два.

– Не можу! – відмахується він.

Я переконую, що не можна жити в таких умовах, день і ніч вдихати запах фарб, харчуватися абияк.

– Це мій улюблений запах. І це моє життя! – каже він.

Наша гра “Їдь – не хочу” триває вже три дні. Спочатку я сердилася, а потім зрозуміла: та він же просто боїться виходити у світ із цієї підземної майстерні! Просто боїться! Тут, серед своїх янголів, йому краще, ніж серед людей.

– Ти знаєш, я також боюся. Боюся привидів і кімнати з допотопними меблями, боюся запаху старості, який не вивітрюється з неї, скільки б я не мила підлогу й не відчиняла вікна, боюся самотності. Розумієш? Боюся самотності! – кричу татові в обличчя. – Я не хочу бути такою самотньою, як ти!

– Я не самотній, а усамітнений.

– Велика різниця!

– Велика! Без усамітнення хіба щось намалюєш? І думки, і о`брази прилітають у тишу й усамітнення… Та й не завжди я сам. Мій знайомий поет якось сказав, що йому для щастя треба трохи грошей і одного друга, щоб було за що купити пляшку вина й було з ким його випити.

– А ще ж у тебе он скільки янголів. Справді, є з ким і поговорити, – іронізую я.

– Дивлячись як і про що… Часом я вибираюся за місто. Це зовсім близько – сісти на тролейбус-сімку, доїхати до кінцевої зупинки й ще трішки пройти. А там і річка, і ліс, і пташки, і білки по соснах стрибають… Хоч слухай, хоч говори…

Я згадую свої мандрівки безлюдним парком, слухання вітру в кронах дерев, спостереження за білками з пухнастими рудими хвостами. Господи, це ж і я розмовляла так, як тато.

– Значить, я тобі не потрібна! – не здаюся я.

– Що ти таке кажеш? – злякано підводиться тато. – Як ти можеш?..

– А як ти міг стільки років?.. Як ти міг?.. Та якби я сама тебе не розшукала, якби не приїхала…

– Так вийшло… Пробач…

– Тобі мама забороняла? Так? А ти підкорився, послухався її?

Я ніби даю йому підказку для виправдання. Мені хочеться, щоб він сказав щось погане про маму. Про маму, яка покинула його, а потім зрадила й мене. З Лєриком. Зі своїм талановитим студентом, з якого вона так заповзято робить професора. Але тато заперечливо крутить головою.

– Не треба так про маму! Не треба… Не говори… Вона жінка… Вона… Джоконда…

Але мене вже понесло. Я не можу зупинитися:

– А я хто? Хто я? Ваш невдалий проект, який можна викинути на смітник? Сіре ніщо?

– Ти не ніщо. – Він уперше пригортає мене до себе. – Бідна моя дівчинко! Не смій так думати! Ти не ніщо! І тому тобі часто буде самотньо. Від цього нікуди не подітися. Мені дуже шкода… Звикай…

– Але я не хочу!..

– Людина сама приходить у цей світ. Сама покидає його. Сама звітує перед Всевишнім, як прожила й скільки нагрішила. І перед вічністю залишається сама».

– Хотів би я розпити з тобою пляшку вина, Романе, і погомоніти. Про самотність і усамітнення, про дружбу й зраду, про любов і звичку. Тепер, приятелю мій незнайомий, про це ніхто не говорить. Людей цікавить, що, де й за скільки, хто з ким переспав, скільки силікону в грудях блондинистої кінодіви, у кого крутіша тачка.

Авель голосно зітхає й відкладає зошит. Я бачу крізь примружені повіки, як він нагинається, дістає з-під розкладачки протез, ховає його під ковдрою, пристібує до ноги.

– Що у вас із ногою? – запитую.

Він аж здригнувся від несподіванки.