Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Квіти на снігу 📚 - Українською

Читати книгу - "Квіти на снігу"

305
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Квіти на снігу" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 18 19 20 ... 58
Перейти на сторінку:
стала щось розповідати йому, розмахуючи руками. Видно, їй дуже треба було перед кимось виговоритися. Її голос ледь долинав до мене. З уривків фраз я зрозуміла, що хтось її дуже образив, а хтось нібито хоче пограбувати її квартиру, забрати всі речі, і от через це вона змушена носити все найдорожче із собою.

Жінка говорила й заглядала чоловікові в очі по-дитячому жалібно й довірливо. “Нарешті знайшлася добра, співчутлива людина, яка не змогла пройти повз. Певно, цей чоловік і сам немало пережив”, – подумала я.

Раптом чоловічок простягнув руку, буквально вирвав у жінки скриньку, яку вона притискала до грудей, встав і хутко пішов, майже побіг алеєю. Жінка закричала. Вона поривалася кинутися за крадієм, але боялася залишити речі, хапала клунки, що постійно падали й не давали їй змоги побігти. Зрештою забилася в конвульсіях. Я, не задумуючись, кинулася за чоловічком. Але наздогнати його не змогла. Уже коли йшла іншою алеєю, почула завивання швидкої. Хтось викликав її для жінки. Тепер вона повернулася у своє дитинство. Тільки чи любитимуть її там?

Господи, що ж таке любов? Як її розпізнати? Як її не обминути? Як привернути й не втратити? Прости, що я знову чіпляюся до Тебе з цими запитаннями, Господи! Але кого ж мені ще запитати, крім Тебе?!»

«Навідалася до мами. Там усе добре. Мама вже доцент. Вони з Лєриком готуються до захисту його дисертації – у них клопотів по вуха. Вікуся – найталановитіша дівчинка у своєму дитсадку. Вона дуже подібна на маму, чудово читає віршики й уже сама складає казочки».

«У парку вже довго не погуляєш: холодно. Сидіти самій у бабуниній квартирі нестерпно. Я боюся залишатися сама. Боюся – і все! Цей дикий страх доводить мене до відчаю… Якась клаустрофобія чи параноя… Ще, чого доброго, звихнуся й стану такою, як та жінка в парку. Приймаю рішення зустрітися з татом. Чому я не зробила цього раніше? Адже зовсім не знаю його. Завтра ж куплю квиток на маршрутку – і вперед».

«Спілку художників розшукати дуже просто. Перший же перехожий показав мені рукою на акуратну вулицю, що веде від центральної площі до старої частини міста. Інтелігентний дядечко з чорною борідкою скупо всміхнувся: “Знаю такого… Ось адреса. Це недалеко. Сірий двоповерховий будинок. Там у нас іще дві майстерні в цоколі”.

Напівпідвальна кімнатка. Вузенький диванчик із витертою до пружин оббивкою. Два такі ж вилинялі стільці. За ними прихилені до стіни кілька полотен у прямокутних рамах. Стіл. На ньому порожня пляшка, полумисок із недоїденим оселедцем і двома квашеними огірками. Під вікном, що проціджує світло аж з-під стелі, мольберт. Біля нього чоловік спиною до вікна, обличчям до мольберта. Худий, із сіруватими запалими щоками. Густа чуприна їжачком – русяве впереміш із сивим. Довга синювато-сіра сорочка навипуск. Чоловік дивиться то на мене, то на мольберт.

– Ви до мене?

– Тату, – кажу – це я, Ліна.

Він часто-часто кліпає очима. Нерішуче переступає з ноги на ногу.

– А мама знає, що ти тут?

– Я вже доросла! Хіба ти не помітив?

Мені хочеться кричати. До нього донька приїхала, а він…

Хтось швидко цокає підборами біля незачинених дверей. Пані в розкішному чорному шкіряному плащі з фарбованим під фіолет коміром-песцем та у фіолетовому капелюшку.

– Ось, як і домовлялися. – Вона простягає татові сріблясту поліетиленову торбину. Звідти випирають пляшка і якісь баночки, пакетики. – То де моя картина?

Тато мовчить. Жінка хапає рами біля дивана, розвертає їх малюнками до себе. З полотен відти дивляться янголи. Дивні янголи з головами птаха, лані, оленя, вівчарки… Жінка спалахує.

– Я просила натюрморт. Пам’ятаєш? Із соняхом і калиною. Щоб точно такий, як у Микитюків. А ти, мабуть, знову своє малював, а про моє замовлення забув.

Тато знімає підрамник із мольберта. Повертає роботу до жінки. На пелюстках соняха блищить волога жовтогаряча фарба.

– Ще два штришки, Вірочко! Лише два штришки. Зайди за півгодинки.

– Е ні! – заперечує жінка. – За півгодинки я можу нічого не застати. Ти ж не вмієш відмовляти. Хтось зайде, побачить, попросить – і ти віддаси. Краще вже я тут посиджу. Так надійніше буде.

Вона відстібає свого фіолетового песця, кладе його на диван, скидає плащ, усідається на старенькому стільці з непевно підігнутою ніжкою, повертається до мене.

– Ти також щось замовляєш? Правильно робиш. Дуже правильно. Він же ціни не знає своїм роботам. А знайомим так вважай задурно віддає. Отих його янголів знаючі люди за кордон продають. Не розумію, що в тих янголах є, але кажуть, там за них скажені гроші заробляють. Звісно ж, ті, хто продає. А він… Бачиш, як живе. Йому ж аби малювати – і більше нічого не треба. Нічогісінько! Малює – і щасливий. Блаженний… Я вже дев’ятого натюрморта в нього беру. Він не може мені відмовити, бо ми з його жінкою разом вчилися на філології.

– Він одружений? – пошепки запитую я.

– Хто? Роман? Ні! Але був. Тоді його картини в столичних журналах друкували, усі газети про нього писали. Ах, який талант! Ах, яка особлива манера живопису! Наша надія, наша майбутня слава! Спочатку він малював пейзажі та натюрморти: озера, ліси, усякі там глечики, горщики, риби, груші, яблука, квіти, соняхи. Зараз він їх уже не любить малювати, каже, що це в минулому. Але як дуже попросити… А я вмію просити… Та й я ж не хто-небудь. Потім почали писати, що він наслідує школу французького імпресіонізму, але якось там особливо, по-своєму, по-українськи. Тополі в тумані, калина ніби за серпанком схована… Але й на цьому довго не затримався – хутко

1 ... 18 19 20 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти на снігу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Квіти на снігу"