Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Квіти на снігу 📚 - Українською

Читати книгу - "Квіти на снігу"

305
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Квіти на снігу" автора Надія Павлівна Гуменюк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 17 18 19 ... 58
Перейти на сторінку:
Пробач! Але ж ти сама казала…

Я б зробила для нього все, що б він тільки попросив. Але вчора Женьшень сказав: “Пробач, ти класна дівчина, але я люблю Тоню. Вона вже не сердиться…” Вона не сердиться, вони склеїли розбитого горщика… А що мені робити з моїм розбитим серцем?»

«Уже тиждень не ходжу до школи. І вдома не можу бути. Гуляю парком. Цілими днями гуляю. Дивлюся на дерева, слухаю птахів, спостерігаю за білочками на ялиновій алеї. У будні людей у парку зовсім мало. Уранці зустріла жінку, яка гуляла з рудим псом породи такса. Він такий розгодований – черево, як барилко, мало не до землі. А жінка не змовкає:

– Рею! Рейчику! Реюсю! Не відходь далеко.

Такса – нуль уваги й фунт зневаги. Заховався за деревом, ходить перевальцем, нишпорить носом в опалому листі.

– Реюнчику! Куди ти заховався?! Та йди ж сюди!

Голос у жінки дзвінкий, аж пронизливий. Але впертий пес і не думає йти до неї.

– Рею-у-у-усю-у-у! – не вгаває жінка.

І тут я помітила, як неподалік заворушилася бура копиця листя. Над нею з’явилася біла з чорною латкою собача голова. Песик настовбурчив вуха, прислухався. А тоді якось дивно здригнувся, зірвався на ноги й кинувся до жінки. Через галявину з круглим, як стіл, пеньком. Через зарості горішника й глоду. Через наповнений холодною дощовою водою рів. Я здогадалася: мабуть, цього песика колись також звали Реєм.

– Гав! – крикнув він і радісно завертів хвостом. – Гав! Гав! Гав!!!

Але жінка навіть не повернулася на його гавкіт. Вона дивилася в протилежний бік. На рудого опецькуватого таксу, який флегматично нюхав щось у траві. Білий із чорною латкою на лобі також повернувся до свого тезки, стрімголов кинувся до нього, ніби хотів сказати своєю собачою мовою, щоб той слухався господиню: вона ж у нього така лагідна й так любить собак.

– Геть, шавко бродяча! Не наближайся до Рея! Геть, кажу! – зарепетувала жінка. – Рею! Рейчику! Сюди! Сюди, мій песику!

Ангельський голосок перетворився на гнівне ревіння мегери. Гострий носак черевичка з розгону вп’явся в білий бочок із випнутими ребрами. Жінка трьома стрибками опинилася біля свого опецькуватого пса. Вона схопила його на руки й швидко пішла алеєю до виходу з парку. Навздогін їм летіло жалібне скавуління.

Господи! Що ж таке любов? Що таке любов, Господи? Чому її дістають одні й не мають інші, ніскілечки не гірші? Я взяла переляканого рябенького Рея на руки й понесла додому. Він весь час тремтів і довірливо заглядав мені в очі. Тепер я не самотня».

«Сусідка – дуже заможна й поважна пані. У неї син – великий начальник і внуки чемні. Але вона ненавидить собак. Люто ненавидить. Мало не до сказу. Відтоді, як у мене оселився Рей, бабця Ліза не вітається зі мною. Тільки побачить – зразу з докорами. То їй ліфт псятиною смердить, то під дверима якась підозріла калюжка з’явилася, то гавкіт за стіною їй заважає. Вона й до мене почала принюхуватися, як до пса. І щоразу кривиться й спльовує.

Якось ми з Реєм збиралися на прогулянку. Я відчинила двері, але повернулася в кімнату, бо задзвонив телефон. Рей вискочив із квартири. Більше я його не бачила. Обшукала всі навколишні двори, проплакала три ночі. Баба Ліза ходить із виглядом переможниці. Я з нею більше не розмовляю. Не можу її бачити!»

«У квартирі наді мною живуть двоє підстаркуватих чоловіків. Бідні такі, одягнуті, як безхатьки, але випивають частенько. Ні, мабуть, я неправильно побудувала цей причинно-наслідковий зв’язок. Треба так: вони частенько випивають, а тому живуть бідно й мають вигляд нещасних бомжів. Сусіди з нижніх поверхів сердяться на них, бо ті щодня влаштовують на підвіконні годівницю для голубів – птахи налітають на неї цілою зграєю й скидають лапками недоїдки, забруднюючи ними вікна нижніх поверхів. Але я завжди симпатизувала цим чоловікам: вони ж такі тихі й так люблять голубів! Симпатизувала до вчора.

Учора, коли я стояла на кухні, нагорі відчинилося вікно і голуби затріпотіли крильми до нього. Раптом почувся жалібний пташиний писк, зграя перелякано шугонула вгору. І тільки один голуб якось дивно став опускатися вниз. Він упав на моє підвіконня й забився в правий куток, ніби хотів втиснутися в щілину між цеглою. За ногами голуба щось волочилося, щось міцно обплутало їх – це було сільце з ниток. Я кинулася відчиняти вікно, щоб допомогти нещасному. Але переляканий голуб сахнувся, тріпнув крильми, звалився з підвіконня й почав падати донизу.

Ось і вся любов до голубів. Скільки ж їх купилося на недоїдки, люб’язно викладені на підвіконні, і потрапило в каструлю моїх тихих сусідів? Господи, як же розпізнавати справжню любов? Як не зловитися на приманку?»

«Сьогодні побачила в парку дивну картину. На лавочці поблизу кафе-кораблика сиділа жінка. Біля її ніг – кілька клунків із пожитками. У руках дерев’яна скринька з примітивним різьбленням – може, у ній якісь сімейні коштовності, може, дешева біжутерія.

– Я хочу в дитинство! Хочу в дитинство!!! Там мене всі любили. Верніть мене в дитинство! Верні-і-іть!!! – благала жінка.

Перехожі реагували по-різному. Комусь те надривне “Хочу в дитинство!” розривало душу й навертало сльози на очі. Адже дорослим чомусь завжди хочеться туди повернутися. Хтось намагався хутчіше пробігти повз чи то просто дивакуватої, чи психічно хворої жінки. А один парубчак із веселої компанії, що реготала з того безнадійного жіночого волання, покрутив пальцем біля скроні.

– Баба за дурдомом плаче: там завжди дитинство!

Рудий чоловічок у куртці із сірого порепаного шкірозамінника зупинився, прислухався, а тоді присів біля жінки. Такий несміливий, скромний чоловічок. І вона притихла, заспокоїлася,

1 ... 17 18 19 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Квіти на снігу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Квіти на снігу"