Читати книгу - "Пісня Алабами"

Я не довіряла самій собі: ці шляхи, що неначе кидають виклик прірвам (а заразом наче кохаються з ними) не раз будили в мені бажання заплющити очі й скерувати авто в порожнечу. Такими вечорами я ковтала цілу купу пігулок, напивалася брому і лигала шампанське. А за дванадцять годин прокидалася приголомшена, з болем у голові, та водночас і пишалася, що так добре трималася — просто героїня, а не дружина.

Еге ж, кілька тижнів мені здавалося, що поміж мною і Скоттом не все ще втрачено.

Потім у наше життя увійшов отой гладун. Любитель кориди й гострих відчуттів. Найхріновіший письменник і найвідоміший у нашій країні. Утім, тоді не був він ні гладкий такий, ні славетний. Навіть не друкувався жодного разу. Це Скотт написав Максвеллові, який працював у видавництві «Скрібнер», порадивши йому прочитати й видати книжку цього молодика. Хоч молодий він був, та вже добряче напханий амбіціями: він аж роздимався від міфоманії. Наче зараз бачу, як обидва вони приїхали, змарнілі й кепсько поголені, та зі щасливим виглядом, бачу, як заходять у засклені двері, і Скотт схвильовано каже: «Зельдо, це Льюїс. Льюїс О'Коннор, про якого я тобі казав». Мене відразу ж приголомшила пиха того Льюїса, ота його певність у собі, що притаманна тільки йолопам і невдатним мистцям. Насилу ми потиснули одне одному руки, як мені закортіло дати йому ляпаса.

Навіть те, що Скотт зустрів його в «Дінго», не поправило нічого.

Усеньку ніч їхали вони «рено-спортом», автомобілем, якого Скотт придбав за перші гонорари від «Гетсбі». Коли погляд мого чоловіка зупинявся на його лицемірному шанувальникові (я не сумнівалася, що Льюїс навмисне влаштував так, щоб ніби випадково здибатися з Фіцджеральдом у тому шинку), я збагнула, що Скотт просто-таки в захваті, що він мало не навколішках стоїть перед цим мужнім і спортивним лобурякою. Ох, як хотів Скотт стати чемпіоном із футболу! У п'ятнадцять років він марив, щоб на сторінках часописів з'явилося його ім'я у спортивній рубриці, а не в рубриці «Книги» чи у світських колонках, — та в університеті його забракували. Хтозна й чому.

Два чоловіки ніколи не зізнаються, що вабить їх одне до одного фізичний ідеал. Вони приховують усе це під такими сентиментальними словами, як «вірність», «героїзм» чи «обов'язок перед собою».

Відразу ж уторопала я, що в цього салька була тільки одна мета: украсти славу в Скотта. І я, звісно ж, була перепоною для нього, суперником, навіть ворогом. Та щоб скинути мого чоловіка з престолу, йому потрібна була зброя, про яку він і не здогадувався, такий далекий він був од нашої літератури, що переповнена визвольним духом. Та він удавав, ніби належить до неї, і що то був за фарс! Він катував нас своїми кровожерними розповідями. Цей писака полюбляв хапати бугая за яйця… Воно буцім повинне було збуджувати його чи що, бо інакше в нього нічого не виходило. Слава Богу, він не хапав за яйця матадора, а їх таки добре видно, бо вони гарно випинаються в тих тісних штанах золотаво-рожевої барви.

А погляд його не був поглядом, він був хмарою метеликів, що наосліп линуть до Скоттової ширіньки. Ні, я не зсунулася з глузду. І не вигадую. Просто кажу.

І він, ця тлуста й пихата фея, нашіптував Скоттові: «Будь чоловіком».

Певне, він мав на увазі, жорстоким чоловіком, несамовитим, бо якось я почула крізь прохилені двері: «Тримай свою жінку в уздечці, а то вона знищить тебе».

А Скотт відказав: «З моєю жінкою я сам упораюся».

Чи достатньо покарали мене? Гадаю, ні.

…Жахіття повертається, задушливе жахіття арени в Барселоні. Ці чоловіки в чорному, що скидаються на цвинтарних грабарів, їхні тлусті жінки в темних сукнях, які вищать немов худоба з-під своїх солом'яних брилів, їхні бридкі дітваки, збуджені виглядом крові.

А крові тут не бракує. Здається, барселонські арени гарні, я бувала там, повинна була б пам'ятати їх, та ніяк не можу згадати їхньої мозаїки. Ніби увіч знову бачу я ту напахчену юрму у святковому вбранні, декілька блищиків, розсипаних на їхніх білих сорочках і чорних корсажах. Знову бачу парад, чую фанфари й гомін, бачу прегарного коня, що йде легеньким трюхцем, укритий важкою шарлатовою попоною, пам'ятаю, як непокоїлась я і як молилася за нього, як осявало ту арену сонце смерті, відбиваючись від гротескного вбрання (рипучий панцир на коні, і золотаво-зелені болеро вершників), та й чорну голову бачу, із ніздрів цебенить піна, нахилені роги врізуються коневі в черево, а потім бугай, немов ганчірку, піднімає угору ту тисячокілограмову гору м'язів і позолоти. Кінь мовчки падає додолу: із його розпанаханого черева лізуть тельбухи. Ледве встигаєш щось утямити, аж пісок стає мов червоне болото. Поранений кінь лежить догори копитами. Позолочений метал його панцира й досі засліплює глядачів, та він уже ні до чого, бо вже не захищає його. Біля нас, на лавах, галасують Грабарі, хрестяться Молодиці в солом'яних брилях, а їхні вбрані в біле Дітваки верещать з утіхи, вдихаючи дух гарячої