Читати книгу - "Пульсари"

А тим часом вівчарки, лайки, дворняжки…

— То як, Маріє, відносно трубочок?

— Принесу, — без натхнення відповідає дівчина і зітхає: — Бідні собачки. Справжнє живодерство.

І не витримує Іванова, вибухає із силою, аж дивною як для такого тендітного створіння:

— Чому не називаєш мародером того, хто телячою ковбасою щодня начиняє живіт і замість галстука тягає на сорочці підборіддя? Чому завзятого собачника, що годує кониною свого улюбленого бульдога, записуєш у святі? Та з твоїми мірками і діток, котрі снідають молочними сосисками, доведеться вважати ворогами живої природи. Не терплю демагогів! Працювати треба більше, а не… Ну от, надулась. Ніби ми ще маємо час на емоції. Ти трубочки принось, провідники.

«Дивно… Точно такі слова вже говорив Яремака, — лригадує Марія. — І Олег Іванович…»

«От викричалася, — думає Іванова, — ніби Марія й справді у чомусь винна. А хіба мені не обридає чорна буденна робота? Може, й не хочеться більше різати, коли за кров’ю не видно життя. Хіба не маю права бодай уявити, що праця моя не схожа на сізіфову? То чого ж нападати на дівчину? Це б чоловікові моєму треба ґвалт кричати, бо якщо дружина щодня приходить додому втомленою, то й святому терпець урветься. А йому ще доводиться самому дітей купати, яєчню смажити. Хвала й прокляття тій яєчні — син сказав, що не піде до армії, якщо й там буде омлет на сніданок. А бодай тобі абищо — далася мені сьогодні та яєчня». І за логікою, властивою всім жінкам, спитала в Марії:

— А в тебе немає помади якоїсь?

— Перламутрової?

— Та все одно. Мій чоловік кілька разів бідкався, що за все життя так ні разу й не похизувався червоними відбитками на щоках. А тільки фальшиве те його бідкання, бо, коли одного разу начорнила я собі брови, так мораль розвів. Змовчала я тоді: треба-таки, думаю, дрібні чоловікові примхи виконувати, нехай вважає, що він — глава сім’ї.

Іванова зумисне завела мову про теорію родинних взаємин, бо чула, що Марія збирається заміж. «Та збираюся», — невизначено буркнула Марія тоді. Вона й зараз не пішла на відвертість. «Мабуть, влізла я, куди не слід», — подумала Ірина і запропонувала:

— Пора і нам, відьмочкам, на перекур.

На вченій раді Верхуша сидів у першому ряду і довбав срібною ложечкою яблуко, ніби то було некруто зварене яйце. Час від часу перекладав ложечку в ліву руку і правицею голосував «за». Голосувати «проти» не було причини, бо Верхуша не знав юнаків, яких рада пропонувала в асистенти. Інші ж пункти порядку денного були добре і заздалегідь підготовлені якимись комісіями, до того ж своєю віддаленістю від Верхушиних інтересів, своєю буденністю зовсім його не хвилювали. Під кінець засідання калейдоскоп справ та питань так розкрутився, що старий не встигав перекладати ложечку і кілька разів проголосував сріблом. Голова помітив цей жест, подумав, що Верхуша показує на дощову пляму на стелі і збирається знову з трибуни насміхатися, мовляв, вода знає, куди біжить, — щоразу капає на стіл президії, коли «місцями дощ і вітер змінних напрямків». Він підійшов до Верхуші й прошепотів: «Знаю, цього року обов’язково відремонтують».

Та старого турбувала не покрівля. Схвилювало його питання підготовки до Олімпіади-80, і аж так, що опинився Верхуша на трибуні.

— Колеги, — почав він тихо і роздумливо, і члени вченої ради з цікавістю глянули на промовця, відірвавшись од своїх паперів. — От приїдуть до нас і всякі, і не всякі. А на кого схожі наші студенти? Патлаті, що не розбереш, як їх і величати: чи то «дівчино» кричати, чи «хлопче» гукати. А природа ж спеціально дві статі придумала. Ще в гімназії напам’ять учили про це з «Екклезіаста»: «Двом краще, ніж одному, тому що є в них добра винагорода в праці іхній; бо коли впаде один, то другий його підніме… А також якщо лежать двоє, то тепло їм, а одному як зігрітися?» Так що недарма дві статі існують, а отже, й обов’язкові символи їхньої відзнаки. У півня розкішний хвіст, якому й павич може позаздрити, а в курки — нема. Тому. й зрозуміло, хто кукурікає, а хто сокоче. Я не наводитиму більше прикладів. — Ці слова Верхуша адресував голові, котрий, підвівшись з крісла, демонстративно дивився на свій годинник. — Я по суті скажу. Дівчата соромляться своєї жіночності — тому стрижуться «під хлопця», палять сигарети, ходять у брюках. Хлопці ж здебільшого говорять ріденьким тенором, я вже й забув, коли чув справжній бас, коли бачив справжню бороду. Червонощокі мужики морозивом торгують, а баби асфальт стелять! — Верхуша підняв перст і посварився комусь, напевно, «мужикам».

— То вони від холоду почервоніли… — пролунала репліка.

Упевнившись, що зв’язок із залом міцний, що його слова проникають у свідомість слухачів, оратор продовжив:

— Хлопці погойдуються в черевиках на високих підборах, у шахових змаганнях погоджуються на нічию. Справжні кулачні поєдинки підмінили боксом у м’яких рукавицях. І виростає на таких парубках сало, а не м’язи, і стають вони схожими, пробачте, на пінгвінів. Чи хто коли бачив, шановні колеги, гладкого півня? Правильно, йому не до спокою. Тому й усе нормально в птахівництві, тому невпинно зростає поголів’я курей. Сильна стать, колеги, тепер у потертих кріслах курси телеманів проходить і так розгодувалася, що середній вік чоловіка становить 65