Читати книгу - "Розбійник"

не дісталася навіть Парижа. Твоя головна перевага, якою ти й козиряла, і козиряєш, — у тому, що тоді, в ресторанчику, тебе називали «перша красуня». У всіх таких закладах є свої «перші красуні». Одначе як там у тебе з манерами? Тобі можна казати про все без натяків. Нас оточують досить впливові друзі. Щось протиставити тому, що ми вже знаємо, тобі годі й думати. Розбійник запевнив нас, що виявляв тобі всіляку увагу. Ми беремо його під захист тільки такою мірою, на яку, нам здається, він заслуговує. А втім, боятись оцих наших слів тобі зовсім не варто. Від твоєї чарівности в захваті цілих півсвіту, надто того, що крутиться навколо літератури. Тобою цікавляться вже сила-силенна жінок. Усі вони одностайні у думці, що розбійник повівся з тобою негарно. Та я, наглядач його, — я іншої думки. Він кохав тебе й кохає донині і то так, як ніхто інший тебе не кохав і не кохатиме. Він передав тобі через третю особу цілий букет троянд за дванадцять франків, і ти побажала залишити квіти у себе. Дивні манери: приймати дарунки, а того, хто їх дарує, не вшанувати й одним-однісіньким поглядом. То скажи ж тепер, золотко: де ти цього навчилася? Розбійник, аби ти знала, частенько навідувався до однієї вчительки, і та щоразу, як вела з ним розмову чи як розмову із нею вів він, клала на стіл перед собою зарядженого револьвера, щоб на перший-таки непристойний випад свого співбесідника взяти і відповісти зброєю. Про це ти, здається, і гадки не маєш. Саме в той час, коли наш розбійник домагався у тебе прихильности, він домагався прихильности й ще в однієї, що, як і ти, теж ходила красунею в однім ресторанчику. Чи ти знала про це? Ми тебе просимо: не намагайся стріляти докірливим поглядом в автора цих рядків, такі намагання не тільки не мають ніякого сенсу, а навіть можуть на тебе кинути тінь провінційности. Адже тобі зовсім не хочеться постати у наших очах, що побачили світу, такою собі провінціалкою. Ми тебе просимо: не забувай про це. А та друга, чиєї прихильности також домагався розбійник, казала йому: «Ви такий ґречний». Вона була жіночка вельми привітна і вдячна. Якось у іншій кав’яренці він на обід узяв курку, а до неї — червоне вино. Ми про це згадуємо лише тому, що цієї хвилини на думку не спадає нічого важливого, а перо, як відомо, воліє писати радше про щось недоречне, ніж бодай на хвилинку спинитися. Можливо, у цьому — один із секретів високого рівня письмацтва, себто в тому, що писання весь час потребує мотиву, спонуки. Немає нічого страшного у тому, якщо ти нас не до кінця розумієш. А та друга одного чудового дня узяла й утекла — перебралася, цебто, до іншого міста. Щодо невірности, вірности тощо, то все це — поняття міщанські, амур з них відверто сміється. Ти, певна річ, це й сама розумієш. Такого гарненького носика, як у тебе, не було тоді в цілому місті. Сподіваємось, ти така сама чарівна і досі. А ось розумом ти не вражала ніколи. Розбійник казав нам, що робити це ти не дуже любила. У всякому разі, не докладала зусиль вочевидь. Хіба ти не знала, що він — просто дитина, а крім того, його вже давно переслідують, тому що колись він дозволив якомусь капітану-англійцю ущипнути себе за литку? Сталося це о п’ятій вечора у коридорі якогось замку, у грудні, коли рано починає смеркати. Розбійник запалював лампи й саме стояв на стільці, до того ж у фраку, бо він був слугою, хоч в ієрархії лише другим слугою. Тієї хвилини повз нього поквапно проходив отой капітан, який і дозволив собі уже згаданий дружній жест, і того самого дня обидва сиділи в кімнатці розбійника, що містилась на рівні бруківки, і було це незадовго ще перед вечерею, себто, власне, перед обідом, позаяк те, що споживали там зазвичай о восьмій вечора, називалось обідом. І тоді той англієць поставив перед розбійником делікатне запитання, а тепер ось ми теж делікатно питаємо в тебе, Едіт: чи тобі не здається усе ж таки, що ти трохи боялась розбійника? Щоправда, він, зі свого боку, і тебе трохи боявся, запевне. А з якої такої чудної причини ти протирала тоді — до речі, це було саме в той час — полотняні свої черевички серветкою? Що б то воно означало? Розкажи при нагоді. Про це наш розбійник розмірковував цілими днями, ба навіть тижнями, а відповідь так і не знаходив. Одного разу він підняв із підлоги якісь підставки чи блюдця, і ти мовила стомленим голосом: «О, мерсі». Ти взагалі полюбляла вдавати із себе стомлену — прихилялась, мов лілія, до колони, що підпирала у ресторанчику стелю, але сотня франків тобі так ніколи і не дісталася. Якби такі гроші тобі дав розбійник, ти просто перестала б його поважати, адже ті сто франків були б тоді суто літературним, об’єднавчо-письменницьким знаком. Бо якось в одному рукопису він розповів, як одній кельнерці тицьнув у ручку цілих сто франків, і потому всі кельнерки в місті тільки й чекали, мовляв, на ті поетично-ліричні його чайові. Тільки ж розбійник — не таке вже й слухняне теля, о ні. Та чому ти у відповідь на букет із троянд не вронила до нього ні слова? Це страшенно його дійняло до живого. Після того він довго не міг уже спати, а дітям ой як потрібний міцний і здоровий сон. Невже ти ніколи не помічала, як при тобі, під самим твоїм поглядом, що його так зачаровував, усе дитинне у ньому прокидалося й тяглось до життя? Чому ти бодай уряди-годи не подавала руки йому, не брала його за руку і не казала: «Ну ж бо, вгамуйся»? Невже тобі важко було зробити простий такий крок, адже цього кроку йому було б досить, щоб лишатись цілком задоволеним тобою й собою? Щоправда, тобою він був задоволений навіть і так, а собою ось — ні. Тож доведеться тобі таки визнати, що його ти ніколи ані на крихту не розуміла. Вдягала зелений отой капелюшок і йшла до розбійника, але, щоб для нього щось значити, на більше ти жодного разу і не спромоглася, адже душу нам, зрештою, тішать не тільки зелені такі капелюшки. А загалом влаштувалася ти непогано. Розбійник узяв з тебе приклад і влаштувався так само. Нам він казав, що цінує тебе стократ вище,