аніж будь-яку із колишніх своїх коханок. Мабуть, він мав би сказати про це і тобі, та на думці у тебе були лиш оті ідіотські, нікчемні літературні сто франків, і тому ти в ньому бачила боржника і гульвісу, а не людину. Хіба ж якось ти не сказала кільком чоловікам зі свого оточення: «Та він трохи якийсь загальмований»? А загалом ти вважала, що він — хлопець славний. Посоромся, адже ти не розгледіла в ньому нічого, крім крихти добропорядности! Розбійник — це щось куди своєрідніше, цінніше й багатше, аніж тільки те, що розуміють під людиною славною і добропорядною. Якось увечері він сидів у гостині у вельми впливового чоловіка, і цей чоловік у розмові, окрім усього іншого, висловила думку: «Хто повноцінно не виявляє себе у житті сексуальному, той хиріє в житті духовному». Тоді настає своєрідне, як він сказав, отупіння. А може, він висловивсь і трохи інакше. Але саме в такому сенсі. А щодо отого англійця у замку, який ще до вечері надумав швиденько перемовитися з розбійником, то чужоземець спитав: «А ви до дівчаток ходите?» Розбійник на це відповів: «Ні». — «То які ж такі втіхи ви від житті дістаєте?» Розбійник не став тому англійцю пояснювати, як розважається чи як примудряється жити без усіляких розваг, а нахилився до руки співрозмовника і поцілував її. І ось для чоловіка такого не поскупитися (просто тому, що так вигідніше!) всього-на-всього на одненьке словечко «славний» — це все ж таки свідчить, либонь, або про недооцінку, чого сама жінка й не усвідомлює, або про нікчемну поблажливість, але не про глибоку якусь зацікавленість. Те словечко сливе як образу сприйняв і сам розбійник, а він — чоловік розуму не пересічного, а доволі глибокого, і ми змушені признати йому цілковиту рацію. Тоді чом же його, як ми чули, переслідують, коли він просто славний собі чоловік, та й годі? Чи можеш ти це пояснити? Та ні, він, слава Богу, був не завжди такий просто «славний». Він не знав би, де очі від сорому діти, коли б не був чимось більшим. Ти зволила так охрестити розбійника, неначе бажаючи приліпити йому ярлик пекарчука, або лоточника, або когось такого. Ми вимагаємо, щоб ти належним чином відповіла перед нами за це досить міщанське висловлювання. При тобі він поводився хтозна-як скромно, і через це ти судила про нього вочевидь поверхово. До речі, сама ти поводилась, можливо, і цілком слушно. Він досить відверто зізнався нам, що багато чим саме тобі завдячує. Він, поки з тобою не познайомився, не відав, мовляв, що таке сльози, а тепер, мовляв, знає, як на серці у того, хто плаче, і душевні страждання тепер видаються йому сущим раєм. Ми довго його не могли збагнути, та сам він, гадаємо, знав, що казав, а отой щирий вираз його обличчя підстав не давав припускати сумніви. Отже, ти все ж була його янголом, хоч сама про це і не здогадувалась; та саме тому ти такою для нього й була. Якось ти в чомусь йому відмовила, тобто невмисне відхилила його прохання, і він узяв та й пішов. Таж потім вернувся. На це можна було б не звернути уваги. Але ти йому, отже, усе ж дорога невимовно, тільки сама цього не розуміла ніколи, бо те значення, якого нам хтось надає, стає нам лише на заваді. Усі ми воліємо, щоб нас любили у міру. Усі ми не проти влаштуватися вигідно. Нікому не хочеться бути для когось святинею, бо тоді довелося б обернутись на символ. А слугувати взірцем — адже це неймовірна нудота. З цього погляду, люба Едіт, ти — велика, страшенно велика грішниця. Як на мене, із твого боку було б дуже мило це визнати, але ж ти цього, звісно, ніколи не визнаєш — уже хоч би тому, що для цього ніколи не викроїш часу. А втім, наш розбійник дістав те, чого й прагнув. Він сказав мені, що тепер на душі в нього так, ніби ти його сповнила чимось таким, чого доти в собі він так виразно не відчував. І в цьому — знов такий собі натяк на дитинну натуру. Після того, як ти відхилила його прохання, він пішов до одного письменника, в котрого дуже, ну дуже розумна дружина; вона піаністка, й коли вони втрьох — розбійник, письменник і та піаністка — сиділи і гомоніли про се і про те, жінка раптом устала, пішла у сусідню кімнату й, відразу вернувшись зі стосом книжок у руках, радо-радісінько скрикнула: «Ось! Повний доробок творінь мого славного чоловіченька!» Письменник замислено дивився в підлогу, немовби у нього перед внутрішнім зором постала ціла навала спогадів. Розбійник узяв той повний доробок собі на коліна, погортав одну книжку й промовив: «Я такий радий!» Я теж дуже радий — і то через те, що зможу тепер перейти до наступного розділу.
О, ця атмосфера минувшини в давніх прибалтійських містечках, як, скажімо, у Рибніці[19] з його стрункими церковними вежами й домами для шляхетних дівчат, смирення і святобливої гордости сповненими, й оті оточені горами штирійські озера, світлини яких розбійнику траплялися в модних часописах і про які він так мріяв! Якось Едіт у захваті сказала йому: «Ах, а в Маґлінґені[20], мабуть, чудово! Та й на березі Більського озера[21] теж…» Чи треба дівчатам, а надто вродливим, виявляти аж стільки захвату? Так ніби для цього не досить представників лише чоловічої, найкращої, частини людства, адже саме вони невтомно й зворушливо піклуються про культуру! Цей натяк на той курорт Маґлінґен, що лежить на висоті тисячу метрів над рівнем моря, змусив розбійника згадати про Вальтера Ратенау; той якось сказав йому, що також бував у Маґлінґені, одначе у нього, мовляв, склалося враження, ніби вгорі там дуже вже тихо. А щодо мене, то я у Маґлінґені побачив багато офіцерів-французів у цивільній одежі. Це було незадовго до початку війни — великої нашої і ще не забутої, і всім отим юним добродіям, які там, угорі, на квітучих альпійських луках шукали — і, певно, знаходили — відпочинок, перегодя довелось відгукнутися на поклик своєї вітчизни. А з Більського озера, з його синіх
