Читати книгу - "Журавлиний крик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
І з часом, напевно, притерпівшись до свого безвихідного становища чи, може, вже отупівши від холоду, він примирився з стражданнями, і, хоч мерз усе більше, його долали інші почуття й інші думки.
Ось уже кілька днів у його звичні тяжкі переживання — почуття горя й болю від великих невдач у війні, відступу — почала заповзати невиразна нотка невдоволення собою, неясне усвідомлення якоїсь своєї помилки. Як слід розібратися в цьому все не було коли — то бомбування, то марш, то короткі бої на випадкових рубежах і знову відступ. Він боявся признатися самому собі, але, здається, десь у душі надломилися непорушні досі основи його буття, основи, які Борис Фішер засвоїв змалку і на яких будував усе своє життя.
Він був не такий уже й молодий — йому недавно минув третій десяток, але за всі прожиті роки в нього ні на мить не з’явився сумнів у споконвічній силі мистецтва. Усе найкраще, найживучіше він вбачав у найвищому вияві людського духу — в мистецтві.
Він ріс у Ленінграді. У його батька, старого доктора Фішера, була цінна бібліотечка монографій про великих художників світу, і перші малюнки, які захопили хлопчика, були репродукції з альбомів живопису та скульптури. Ріс Борис тихим, не по літах серйозним хлопцем, неохоче й рідко спускався в тісний, захаращений двір, у якому завжди було холодно й вогко, і часто подовгу роздивлявся малюнки в батькових книжках.
Потім він сам з трепетною нетерплячістю в серці взявся до пензля й фарб, малював те, що бачив з вікна квартири: будинки, вулиці, коней, собак. Люди хвалили, а хлопчикові хотілося плакати від прикрості, що все, таке гарне в уяві, так погано виходить на папері. І хоч усі були переконані, що в нього неабиякі здібності, Борис знав, що художника з нього не вийде ніколи. Та остаточно він упевнився в цьому, очевидно, надто пізно, тоді, коли вже його щира душа вся до останку була в полоні великої сили мистецтва, і хлопець уже не міг жити без нього. Незбагненним болем зачарування душили його сльози перед босими ногами «Блудного сина», німий крик гніву й жаху щоразу рвався з горла перед катастрофою Помпеї, хлопцеві хотілося молитись на «Джоконду», без кінця дивитися на незвичайні обличчя, пози, одіння славетного івановського «Месії», буйна соромлива радість життя поймала його біля полотен Рубенса.
І він, не ставши художником, усе-таки пов’язав своє життя з мистецтвом. Підрісши, вчився, читав, думав, досліджував сам і в двадцять п’ять років захистив дисертацію на звання кандидата мистецтвознавства. Найближчим у цю пору йому був Іванов з його безкорисливою самовідданою душею, що згоріла в багаторічних пошуках високого сенсу життя, з його фанатичною жагою мудрості й правди. Фішер схилявся перед «Месією», милувався серпанковою тонкістю його італійських пейзажів, але особливо захоплювали молодого вченого біблійні ескізи художника. Він знайшов у них набагато більше, ніж сподівався, — Іванова — чудового майстра-графіка й Іванова — філософа, невтомного шукача вічного. Його «Вірсавія» була для Фішера безмежним гімном життю, зенітом акварельної майстерності — шедевром генія, який творить, не підозрюючи про велич свого творіння.
Мистецтво давно і назавжди полонило все його єство, наповнило дух невтоленною жадобою прекрасного. Після захисту дисертації Фішер кілька років досліджував італійське Відродження, написав монографію про Мікеланджело. Безмірна велич захоплюючого й високого відкривалася йому в кожному з славетних діячів минулого, і він надзвичайно шкодував, що так швидко минає час і таке коротке людське життя. Його не дуже вабила політика, те неспокійне, сповнене турбот життя, що вирувало навколо, пливло, обганяло його. Ученого мало хвилювали повсякденні події й плани — він змалку відособився від усього, що не належало до чарівного світу мистецтва. З цієї, очевидно, причини він не розумів свого брата, інженера-конструктора літаків, і не дуже цікавився ним. Ще з юнацтва вони якось взаємно віддалилися, зустрічались рідко і по духу були один одному чужі. Останній раз вони бачилися років два тому, з’їхавшись на похорон батька, і тоді ж кілька днів провели разом.
Брат його був зовсім іншої вдачі. Енергійний, жвавий, наполегливий, бистрий на розум, він у кожному ділі почувався впевнено і все розумів з півслова. Тоді вони мали знову розстатись і в той останній вечір поволі йшли проспектом. Було парко й душно, з Фонтанки приємно повівало прохолодою, одна за одною на її середині вислизнули з-під Аничкова моста три байдарки. Брати зупинилися біля скульптурної групи клодтівських приборкувачів коней і ліниво спостерігали за узгодженими ривками веслярів.
— Отак і у нас з німцями, — продовжив перервану розмову брат. — Начебто і згода, і дружба, і мир, а насправді…
Він не закінчив, змовк, дивлячись у каламуть річки, а Борис, розмірковуючи над його словами, не міг збагнути, що означало це «насправді». Йому здавалося, що брат перебільшує, бо давню ворожнечу з Німеччиною улагоджено, договір укладено, газети друкують німецьку інформацію про війну на Заході, жваво розвивається торгівля. До чого ж тоді оте «насправді»?
Він сказав про це братові, а той тільки усміхнувся, затягнувшись цигаркою. Потім, помовчавши трохи, пояснив:
— Відстав ти, Борисе, від часу. Занафталінився в старовині. То, звісно, твоя справа, але в наш час це навіть дивно. Світ котиться до великої війни, зрозумій, брате.
Він тоді не повірив, а вона незабаром вибухнула, ця страшна велика війна. Почалася неждано, несподівано, раптово — Фішер перервав роботу над своєю новою монографією на сорок восьмій сторінці і вже більше не брався до неї.
Опинившись в армії, він почувався білою вороною, нездарою, вважав себе чи не найнедотепнішим з усіх у цій гомінливій, незвичайній, не схожій ні на що досі відоме йому масі різноликих людей. Він ніяк не міг навчитися ходити в ногу, швидко схоплюватися під час підйому, незграбно, під регіт товаришів віддавав честь, заняття з багнетного бою геть виснажували його. Спершу він гірко переживав, боляче переносив утиски крикливих сержантів, каявся за нехтування військової справи в інституті й думав, що він найбезталанніша у світі людина. Потім трохи освоївся, потрапив на фронт, де інші, більші страхи й турботи заступили його хворобливе інтелігентське самолюбство. Людина вдумлива, він розумів,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Журавлиний крик», після закриття браузера.